Ярмарок суєти - Вільям Мейкпіс Теккерей
Минуло кілька днів, і ось уже велика подія в Еміліїному житті відбулася. Не з’явився й не втрутився піякий ангел. Дитину покладено на олтар і пожертвувало долі, а вдова лишилася сама-самісінька.
Звичайно ж, хлопчик часто її відвідує. Він приїздить верхи на поні в супроводі візника, викликаючи захват у свого діда, старого Седлі, що гордо йде вулицею поряд з ним. Мати бачиться з ним, але він уже не її дитина. Він так само відвідує й хлопців у маленькій школі, де колись учився, щоб похизуватися перед ними своїм багатством і розкішшю. Досить було двох днів, щоб він засвоїв ледь поблажливий тон і зверхні манери. «Він народився командувати, — думає його мати, — таким був і його батько».
Надворі стоїть чудова погода. Вечорами, в ті дні, коли хлопчик не приїздить до неї, Емілія вирушає на прогулянку далеко в місто, а саме до Рассел-сквер і сідає відпочити на підмурок огорожі навпроти Осборнового будинку. Тут так приємно і прохолодно. Вона може підвести очі й побачити освітлені вікна вітальні, а десь близько дев’ятої — і кімнати на верхньому поверсі, де спить Джорджі. Вона знає, що то його кімната. Він їй розповідав, Коли гасне світло, вона молиться — молиться з упокореним серцем і повертається назад, зіщулена й мовчазна. Додому вона приходить дуже втомлена. Може, вона краще спатиме після такої довгої прогулянки, і, може, їй присниться Джорджі.
Якось у неділю, коли по-святковому дзвонили дзвони, вона випадково гуляла на Рассел-сквер, віддалік від будинку містера Осборна (але так, щоб той будинок добре було видно), й побачила, як Джорджі з тіткою вийшли з дому й подалися до церкви. Якесь старченя попросило милостиню, і служник, що ніс молитовники, хотів його прогнати, проте Джорджі зупинився і дав прохачеві монету. Хай господь благословить хлопчика! Еммі оббігла майдан і дала старченяті й свою лепту. Святкові дзвони гомоніли, не вгаваючи, і Емілія, зваблювана їхнім покликом, рушила до церкви Сиротинця й зайшла всередину. Вона вибрала таке місце, звідки можна було бачити голову сина, що сидів під меморіальною дошкою свого батька. Під склепінням церкви лунали сотні чистих дитячих голосів, що складали хвалу милосердному господові, і душа в хлопця тремтіла з захвату, заполонена тим урочистим співом. Якусь мить мати не могла розгледіти його крізь імлу, що застелила їй очі.
Розділ LI-ДЕ РОЗІГРУЄТЬСЯ ШАРАДА, — НАД ЯКОЮ ЧИТАЧЕВІ ДОВЕДЕТЬСЯ, А МОЖЕ, Й НЕ ДОВЕДЕТЬСЯ ПОМІЗКУВАТИ
Після появи Бекі на небагатолюдних вечірках у лорда Стайна, де бували тільки вибрані особи, великосвітські кола визнали нарешті претензії цієї достойної дами, і перед нею розчинилися декотрі з найвеличніших і найвищих дверей столиці — навіть такі величні й високі, що ласкавому читачеві та й авторові цієї повісті дарма було б сподіватися зайти колись у них. Любі мої братове, побожно спинімося перед тими священними дверима! Я уявляю собі як їх охороняють служники з розпеченими срібними тризубцями і прохромлюють ними тих, хто не має права туди заходити. Кажуть, що чесний газетяр, який сидить унизу в передпокої й записує прізвища великих людей, допущених до бенкету, за короткий час помирає, бо не може довго витримувати сліпучого блиску вельможного панства. Той блиск спалює його, як поява Юпітера в осяйних шатах спалила бідолашну, нерозумну Семелу — легковажну, як метелик, істоту, що занапастила себе, насмілившись покинути своє природне середовище. Багатьом тайбернцям і белгрейвцям варто було б замислитися над цим міфом — над історією Семели, а може, й над історією Бекі.
Ох, любі мої леді! Спитайте у велебного містера Кадийлі чи Белгрейвія — не мідь дзвінка, а Тайберн — не кимвал гудючий! Усе це суєта. Навіть вони минуться.
Настане день (слава богу, що вже після нас!), коли сади Гайд-парку будуть не відоміші за славнозвісні сади на околицях-Вавілона, а Белгрейв-сквер занепаде й спорожніє, як Бейкер-стріт чи Тадмор.
А чи ви знаєте, любі леді, що на Бейкер-стріт стоїть будинок славетного Пітта? Чого б тільки не віддали ваші бабусі за те, щоб здобути запрошення на обід до леді Естер у тому занепалому тепер будинку! Я обідав там, moi, qui vous parle./ Я, що розмовляю з вами (франц.)/ Я наповнив залу привидами великих небіжчиків.
Коли ми, люди теперішньої доби, сиділи й скромно попивали червоне вино, з’явилися тіні тих, що відійшли в інший світ, і зайняли свої місця навколо похмурого столу. Стерновий, що витримав не одну бурю, пив великими келихами примарний портвейн; тінь Дандаса не випускала з рук привиду келиха з недопитим вином; Едінгтон, нахилившись над столом і посміхаючись замогильною посмішкою, не пас задніх, коли невидима пляшка ходила по колу; Скотт з-під кущуватих брів дивився на уявну осугу в уявному вині; Вілберфорс зводив очі до стелі і, мабуть, не міг збагнути, як його келих досягає рота повним і опускається на стіл порожнім, — зводив очі до тієї самої стелі, яка була над нами щойно вчора і на яку дивилися всі славетні люди недавнього минулого. Тепер у тому будинку здають кімнати. Так, леді Естер мешкала колись на Бейкер-стріт і спочиває непробудним сном у пустелі. Еотеп бачив її там — не вдома, а в тому іншому її відлюдному пристановищі.
Усе це, звичайно, суєта, але хто з вас не визнає, що в невеликих дозах вона приємна? Хотів би я знати, хто з розважних людей відмовився б від яловичої печені тому, що вона скороминуща? Це також суєта, але дай боже кожному з моїх читачів, хоч би їх було й п’ятсот тисяч, ціле своє життя споживати на обід добру пайку цієї страви. Прошу, сідайте, джентльмени, і їжте на здоров’ячко: ось вам жирненька, ось вам пісна, ось підлива, чи, може, хочете хріну — беріть, не соромтеся. Налийте ще чарочку винця, голубе Джоне, покладіть собі ще один ласий шматочок! Так, втішаймося досхочу всім суєтним і будьмо вдячні за нього! І дивімось прихильним оком на великосвітські розваги Бекі, бо вони, як і всі радощі смертних, скороминущі.
