Ярмарок суєти - Вільям Мейкпіс Теккерей

Він намагався зберегти свою гідність і, як звичайно, взявся читати газету, але не зміг. Затулившись нею, він то хихотів, то лаявся.

Нарешті він відклав газету, понуро, за своїм звичаєм, глянув на дочку, подався до сусіднього кабінету й повернувся звідти з ключем. Він кинув його міс Осборн і сказав:-Приготуй кімнату над моєю спальнею… колишню його кімнату.

Гаразд, сер, — тремтячи, відповіла дочка.

То була Джорджева кімната. її не відчиняли більше як десять років. Там усе ще лежали його речі — вбрання, папери, хусточки, нагайки, шапки, вудки й спортивне спорядження. Реєстр офіцерів 1814 року з його прізвищем на палітурці, словничок, яким він користувався, коли писав, і біблія, яку йому подарувала мати, лежали на каміні поряд із парою острогів та висохлою чорнильницею, вкриті десятирічним порохом. Ох, скільки днів і людей відійшло в небуття відтоді, як у ній ще було чорнило! На промокальному папері бювара, що й досі лежав на столі, збереглися відбитки рядків, писаних його рукою.

Міс Осборн дуже хвилювалася, коли разом із служницями вперше зайшла до цієї кімнати. Вона зблідла й опустилася на вузеньке ліжечко.

Слава богу, мем, слава богу, — мовила ключниця. — Вертаються давні добрі часи, мем.

Любий хлопчина, який-він буде щасливий, мем! Та дехто на Мейфейр буде мати на нього зло, мем. — Вона відщепнула защіпку на вікні-і впустила до кімнати свіже повітря.

Пошли, мабуть, тій жінці трохи грошей, — сказав містер Осборн, виходячи з дому. — Вона не повинна бідувати. Пошли сто фунтів.

А можна „мені завтра відвідати її? — спитала міс Осборн.

Це твоя справа. Тільки сюди щоб вона не з’являлася. Нізащо, хай йому… ні за які гроші Лондоні! Але бідувати вона тепер не повинна. Тож давися, зроби все як треба.

Після цієї короткої промови містер Осборн попрощався а дочкою і подався своєю звичною дорогою в Сіті.

Ось вам, тату, трохи грошей, — сказала Емілія того вечора, цілуючи старого батька, і вклала йому в руку чек на сто фунтів. — І… і не будьте, мамо, суворі з Джорджі. Він… він уже не довго житиме з нами.

Більше вона не змогла нічого сказати й мовчки подалася до своєї кімнати.

Зачинімо за нею двері й полишімо її молитвам і смуткові. Мабуть, краще не говорити багато про таку велику любов і таке велике горе.

Міс Осборн приїхала до Емілії другого дня, як і обіцяла в записці. Зустрілися вони приязно. Сердешній удові досить було глянути на зовицю й перемовитися з нею кількома словами, щоб переконатися, що принаймні міс Осборн не посяде першого місця в серці її сина. Вона була холодна, розважлива, не дуже добра, але й не зла. Мабуть, матері було б тяжче, якби суперниця виявилася кращою, молодшою, ласкавішою і щиросердною. Зі свого боку міс Осборн пригадала давні роки й давні події, і її не могла не зворушити безвихідь бідолашної матері. Емілія була переможена, склала зброю і, видно, скорилася. Того дня вони обговорили попередні умови угоди й капітуляції.

Другого дня Джорджа не послали до школи, і він зустрівся з тіткою. Емілія залишила їх самих і пішла до своєї кімнати. Вона випробовувала розлуку, як бідолашна лагідна Джейн Грей — вістря сокири, що мала опуститися й жорстоко обірвати її тендітне життя. Кілька днів минуло в розмовах, відвідинах і приготуваннях. Удова дуже обережно сказала про все Джорджеві; вона сподівалася, що сина зажурить така новина. Але хлопчик швидше зрадів, ніж зажурився, і сердешна мати сумно відійшла. Того дня він хвалився хлопцям у школі, що тепер мешкатиме в свого діда, татового батька, а не в того, що часом приходив до школи, і що він буде дуже багатий — матиме свій екіпаж, поні й перейде до кращої школи, а коли розбагатіє, то купить собі в Лідера пенал і заплатить борг жінці, яка продає тістечка.

«Викапаний батько», — з любов’ю подумала мати.

Ні, коли я згадаю нашу бідолашну Емілію, в мене просто не вистачає духу розповідати про останні Джорджеві дні вдома. Нарешті настала вирішальна хвилина, під’їхала карета, скромні згорточки з любовно зібраними дрібничками на згадку, давно готові, вже чекали внизу, Джордж був у новому костюмчику, для якого кравець раніше приїздив знімати мірку. Хлопець схопився мало не вдосвіта й одягся в нове вбрання; мати, яка лежала в сусідній кімнаті без сну, мовчки страждаючи, чула, що він устав. Вона вже давно почала готуватися до кінця: накупила синові різних речей, позначила його білизну й понадписувала книжки, розмовляла з ним і готувала до майбутньої зміни, наївно гадаючи, що його потрібно підготувати.

Та хіба його засмучувала майбутня зміна? Навпаки, вій її дуже хотів. Ненастанно й жваво розповідаючи, що він робитиме, коли перебереться до дідуся, він показував бідолашній удові, як мало його турбує думка про розлуку. Він часто приїздитиме на поні до мами, казав Джордж, заїздитиме по неї в колясці, вони кататимуться в парку, і вона матиме все, що захоче. Сердешна мати мусила вдовольнитися цим самолюбним виявом синівської прихильності й намагалась переконати себе, що хлопчик щиро любить її. Авжеж, він її любить. Усі діти однакові — їх вабить новизна. Ні, це не егоїзм, а хлоп’яча впертість. її дитина повинна мати свої власні радощі, свої шанолюбні поривання. Це вона сама з егоїстичної, нерозважної любові досі відмовляла синові в тому, що його тішить і належить йому по праву. Мабуть, немає нічого зворушливішого, ніж це жіноче боязке самоприниження, ця самозневага. Як палко жінка запевняє, що винна вона, а не чоловік! Як радо бере на себе всі наслідки чужих помилок, домагається суворої кари за злочини, яких вона не зробила, і вперто прикривав справжнього винуватця! Найжорстокіше ображають жінок ті, хто зазнає від них найбільше ласки; це природжені боягузи й тирани, вони глумляться з тих, хто їм безоглядно кориться.

Так сердешна Емілія, затаївши своє горе, звикала до думки, що син має розлучитися з нею, і безліч довгих годин самітно готувалася до кінця, Джордж був біля неї і безтурботно спостерігав її приготування. В його коробки капали материні сльози, в його улюблених книжках вона підкреслювала