Святослав (укр.) - Семен Дмитрович Скляренко
– Де ж не кінець? – запитав його Ангел. – Нічого в мене тепер немає, і Цвітани також.
Він заплакав і тепер уже не крився – коли за Дунаєм вдарила блискавиця, Микула побачив його зарошене сльозами обличчя, смутні очі, уста, що кривились від плачу.
– Слухай, Ангеле, – суворо сказав Микула. – Плакати не можна! Не жона ж ти! Та покинь-бо, говорю! Не плач!
Цей оклик, либонь, вплинув на Ангела. Микула почув, що той став дихати рівніше й спокійніше. У темряві знайшла й стиснула руку Микули Ангелова рука.
Так, тримаючи руку в руці, якийсь час і помовчали вони: Ангел – лежачи під стіною, Микула – сидячи на землі біля нього. І хоч за Дунаєм раз за разом кресали небо блискавиці, вони їх тепер нібито й не бачили, кожен із них думав свою думу.
– Так, – промовив нарешті Микула. – Ти сказав – кінець? Ні, Ангеле, не кінець. А хіба мало завдали ми шкоди ромеям? Вір, вони стекли кров’ю і ще довго стікатимуть. А люди, скільки б вони не жили, цього не забудуть! Та хіба ж можна забути?
У сяйві від блискавиць, що кресали все частіше й частіше, вони дивились на стіни Доростола, що нагадували кам’яні брили, на широке, безмежне плесо Дунаю, де вимальовувались ряди лодій, на воїв, що ходили понад берегом і чомусь здавались дуже високими, надзвичайними велетнями.
– І тебе я ніколи не забуду, – додав Микула, згадуючи всі дні, які йому судилось провести з Ангелом. – Хіба це можна забути? – закінчив він, стискуючи руку свого побратима.
Ангел у відповідь тільки міцно стискував руку Микули.
– А ти мене не забувай, – знову почав Микула. – Буде важко – згадай мене, всіх нас… От тобі й стане легше.
– О! – вирвалось тоді в Ангела. – Тебе і всіх вас я ніколи не забуду!
– От видиш! – навіть засміявся Микула. – А ти кажеш – кінець! Ні, добре, що почали. А кінець ще далеко, далеко…
Він на якусь хвилину замислився, а тоді несміливо сказав:
– Я оце думав, що б тобі залишити, аби пам’ятав мене? Меч або щит – так ти їх маєш, і мені вони ще потрібні. Шкода, Ангеле, нічого в мене немає… А втім, зажди, Ангеле, я придумав, знаю…
Він щось довго шукав у себе за пазухою, а потім поклав Ангелу в руку якусь невеличку, але досить важку річ.
– Це Мокоша, – суворо промовив Микула. – Добра богиня, багата, вона народжує все на землі, оберігає людину, всяке зело. Пригадуєш, Ангеле, молився я їй тоді, перед битвою. От вона й допомогла – тишина, мир… А тепер я дам її тобі, нехай помагає.
– Це ж твоя богиня, – відповів на те Ангел.
– Я їду додому, – заперечив Микула, – там у мене багато богів. Там вони є скрізь, – там у мене жона, дочка, син… Нам боги поможуть. А Мокоша нехай служить тобі, хоч ти віриш у Христа.
– Я вірю в тих богів, які мені допомагають. Спасибі, Микуло, я візьму Мокошу.
І він почепив оберегу Микули собі на шию.
У цей час до них підійшли вої. Треба було нести поранених. Микула допомагав нести Ангела, сам уклав його в куточку однієї лодії, а прощаючись, схилився до нього, поцілував.
Це була остання лодія з пораненими болгарами. Микула стояв на березі, а вона пливла далі й далі плесом.
Осінь ходила над морем. Іноді від заходу сонця ще повівав теплий вітер, але його зустрічали бурі зі сходу, швидко остигла вода. Роздратовані хвилі борознили море, важкі попелясті хмари висіли низько над обрієм, часом проливались дощами.
Вої на лодіях стояли біля вітрил, коли вітер віяв від заходу, сідали на весла, коли він заходив від сходу, вичерпували воду, що попадала в лодії. Чатували на гострих носах, вдивляючись у тьмяну далечінь, непорушно стояли біля стерен.
Їхні злигодні поділяв і князь Святослав. Він задовольнявся, як і всі, коротким спочинком уночі чи вдень, а то весь час був з своїми людьми, дивився на високі хвилі, що з шумом і ревом вставали попереду й позаду лодій, поглядав на захід, де лишились береги Дунаю, і на тьмяний, затягнутий туманами схід. Коли ж було важко, брав весло чи стерно.
Лодії не зупинялись. День і другий, коли хвилі вставали як гори, князь радився з воєводами: може, краще зайти в якийсь лиман над морем, бо наробить буря великої шкоди. Але, зваживши все, вирішували вони йти крізь бурю, хвилі, швидше стати на луці моря, біля рідної землі, Дніпра.
Та коли вони вийшли одного ранку з тьмяних просторів моря й побачили луку моря – страх пройняв їхні душі. Там піски вже вкривала паморозь, під промінням сонця, що виглянуло із-за хмар, береги лежали сліпучо-білі, холодні.
І все ж вони стали посуватись вгору по Дніпру, щоб дістатись хоча б до острова Григорія, а там дати вість у Тиверську й Углицьку землі, послати гонців до Києва. Бодай взимку, а бути в Києві!
Але чим далі піднімались вони Дніпром, тим густіше, з великим шумом, насуваючись одна на одну, випираючи на береги, йшла крига. Лодії затирало, бували години, коли, здавалося, їх зовсім замкне, розтрощить.
До того ж, і розвідники, яким Святослав велів іти попереду лодій понад берегами Дніпра, щоб подивитись, чи не причаївся там ворог, раптом повернулись, сказали, що нижче від порогів на обох берегах бачили в плавнях печенігів, які ждуть, либонь, руських воїв.
Князь Святослав і воєводи замислились. Весною і влітку печеніги часто стоять над порогами, ждуть легкої поживи. Але що робити їм тепер, взимку, коли все навкруг засипають сніги? Чи не наслав їх хтось?
Деякі воєводи говорили князеві:
– Залишимо, княже, лодії тут, а самі купимо коней у херсонітів і вборзі поїдемо до Києва…
– Не продадуть нам коней херсоніти, – відповів на це Святослав. – А якби й поїхали вборзі, то як візьмемо з собою добро наше?!
Князь говорив правду – надіятись на те, що херсоніти продадуть їм коней, не доводилось. А коли б вони й мали коні, то куди поїдуть на них? З неба сипле сніг, все дужчає й дужчає мороз, у полі ні проїхати ні пройти, десь над порогами і на кожному кроці в полі на них чатують печеніги.
Князь Святослав велів воям вертатись назад, до Білих берегів, до самої луки моря. Краще вже стояти там, де є поодинокі села, де, може, щось продадуть і херсоніти, аніж замерзнути серед Дніпра або загинути
