Святослав (укр.) - Семен Дмитрович Скляренко

Іоанн Цимісхій довго сидів мовчки і безнадійним поглядом дивився на сіру полотнину намету.

– Я не можу більше воювати з Святославом, – хрипко сказав він. – Усе йде проти мене й імперії. – Проедре, ти завтра поїдеш василіком до Святослава. Мир! Мир! За всяку ціну, дай йому дань, заплати йому за живих і мертвих. Нехай він іде з Дунаю. І я ще одного хочу – покажіть його, який він, оцей князь Святослав?

Розділ дванадцятий

1

З великим і численним почтом приїхав на берег Дунаю Іоанн Цимісхій. Ще вночі, думаючи про наступну зустріч з руським князем, він велів, щоб з ним їхали всі полководці й присутні в стані високі особи і щоб одяглись вони в кращий одяг, почепили знаки. Не бачивши ніколи руського князя й уявляючи його як славолюбну, горду – схожу на нього самого – людину, Іоанн був певен, що Святослав приїде на зустріч з почтом, у найкращому своєму вбранні із знаменами, своїми знаками, і хотів перевершити Святослава.

Імператор Іоанн і весь його почет їхали до берега Дунаю на конях, під розгорнутими знаменами імперії, оточені безсмертними. Іоанн був одягнений у червоний, золотом шитий скарамангій, плечі його прикривала багряна хламида із золотими застібками, біля пояса був дорогоцінний меч, на грудях блищали перли й золото, на голові – шапка з камінням; червоні сандалії впирались у золоті стремена. Так само пишно, блискуче одяглись полководці й вищі сановники Іоанна – соцарствующий імператор Костянтин, патрикій і проедр Василь.

На березі Дунаю вони зупинились. Тут був нап’ятий намет, біля нього стояли лави, широкий, вкритий червоним оксамитом стіл, а на ньому – корчаги з вином, келихи. Імператор зійшов з коня, ще раніше від нього спішились полководці. Імператор зробив рукою знак проедру Василю, й вони вдвох одійшли до кручі, щось між собою говорили. Полководці стояли мовчки, бачили, що Іоанн чимсь невдоволений.

А тоді на плесі, нижче від Доростола, з’явився човен. На березі було тихо, й усі чули, як над Дунаєм гримлять кочети в човні, б’ються об воду весла. Скоро стало видно, що на веслах у човні сидить шість гребців, а сьомий стоїть на кермі. Біля самого берега човен круто завернув, і ніс його зарився в пісок.

Супутники імператора Іоанна кинулись до берега, щоб дізнатись, хто посмів поставити човен тут, де присутній імператор ромеїв. Але одразу й зупинились… Гребці на човні виймали з кочетів весла, опустив кермо стерновий, усі вони вийшли на берег. Хтось із них підтягнув вище човен, а з гурту цих людей, що приїхали човном, вийшов чоловік, який тільки-но стояв позад гребців і керував човном.

Був він одягнений, як і гребці, може, хіба підперезана ремінним поясом біла сорочка й білі штани у нього були чистіші, ніж у інших, а біля пояса висів меч. Тільки тоді, коли він наблизився, імператор і його супутники побачили, що на поголеній голові цього чоловіка сивіє пасмо волосся, спадаючи до вуха. Високо тримаючи голову, трохи примруженими очима дивився цей чоловік на імператора, і на губах його під довгими вусами грала посмішка.

– Здрав будь, імператоре ромеїв, і ви, полководці! – сказав князь Святослав і, взявшись правою рукою за криж меча, за звичаєм вклонився Іоанну і його полководцям. – Ти мене хотів бачити, от я і приїхав.

Іоанн зрозумів слова київського князя, бо знав мову болгар, з якими йому довелось чимало воювати і зустрічатись у Константинополі. Довгу хвилину він дивився на князя, і в очах у нього було здивування й розгубленість. Не ждав він, що Святослав як гребець приїде на зустріч з ним – імператором, не думав, що руський князь буде одягнений як звичайний воїн, не думав, що Святослав так просто, як рівний до рівного, підійде до нього.

Було й інше в душі імператора. Побачивши Святослава, він зрозумів, що князь Русі інакше зробити й не міг. За простотою й звичайними вчинками руського князя імператор Іоанн побачив щось більше й важливіше, ніж думав його розгублений почет.

Логофет ждав слова Іоанна, щоб передати через товмачів це слово руському князю. Але імператор Іоанн дав знак, що говоритиме сам з Святославом, і звернувся до нього:

– За вітання дякую, княже! Так, я хотів тебе бачити й говорити. Підемо, княже, до намету.

– А може, ми поговоримо на човні, – запропонував і засміявся Святослав. – Дуже любо тут, імператоре… Вода та небо…

Це була нечувана образа. З імператором ромеїв ніхто не смів так говорити. Імператор Іоанн запрошує руського князя до свого намету, а той сміє кликати його на човен? Увесь почет стояв насторожений, усі вони ждали загаду імператора.

Але трапилось диво, чудо. Імператор ромеїв Іоанн, перед яким схилялись ниць не тільки полководці, а цілі народи, не обурився, почувши ці слова князя Святослава, а відповів:

– Гаразд, княже. Ходімо на твій човен…

Розгублені полководці й увесь почет лишились на кручі, не знаючи, що їм робити, – порушується весь церемоніал двору. А імператор і Святослав тихо рушили сипким піском і зупинились біля човна. Князь зробив знак рукою, і шість гребців – молодих, здорових хлопців з бородами й вусами, – неприязно поглядаючи на імператора, одійшли вгору берегом і там стали.

Аж тоді імператор і Святослав ступили у човен, сіли один проти одного.

– Так он ти який! – тихо сказав Іоанн Цимісхій.

– А ти, імператоре, думав, що я інакший? – щиро засміявся князь Святослав, від чого в лівому його вусі заколихалась важка золота усерязь з підвісками – двома перлинами і великим червоним рубіном.

– Та ні, – відповів на це імператор. – Я чув, що ти дуже гордий, і не думав, що приїдеш як гребець на човні…

– Ти не помітив, що я тримав стерно…

Настало мовчання. Над Дунаєм було тихо. Повз човен повільно струмувала вода, така чиста, що на дні видно було кожну піщинку. Дві сірі чайки, скиглячи, літали над човном, а вгорі – в голубому небі – ніби застиг на місці і вдивлявся вниз коршак.

– Ти мене кликав, імператоре, – перервав мовчання Святослав. – Що ж хотів ти запитати?

– Я тебе хотів запитати, княже Святославе, – почав імператор, – навіщо ти забився так далеко від рідної землі, прийшов сюди?..

Ти мене хотів бачити, от я і приїхав.

– Звідси до Руської землі, – відповів Святослав, – рукою подати. Ось вона, Руська земля, – показав він на лівий берег Дунаю. – До Константинополя, здається мені, звідси набагато далі.