Святослав (укр.) - Семен Дмитрович Скляренко
Певні, що до острова цієї темної ночі ніхто не доб’ється, вої в сторожі часом також склеплювали повіки. Все, здавалося, спало на Дніпрі й у берегах, спала вся земля.
Тільки солов’ї не спали. Тисячу літ тому, як і тепер повесні, у цю ніч скрізь – в очеретах і кущах на берегах Дніпра, у гаях і дібровах, на косах і в плавнях, – скрізь лилася тисячоголоса переможна, чудова солов’їна пісня.
Тоді цю пісню слухав і князь Святослав. Він лежав високо на березі, звідки видно було Дніпро й береги, підстеливши під себе опону, а в голови поклавши сідло. Витягнувши ноги й спершись головою на луку сідла, він дивився на всіяне зорями небо, на відзор’я у воді, впивався пахощами свіжої землі, слухав пісню солов’їв.
Недалеко від князя, на лодіях, на скелях, просто на піску, спали воєводи, вої. Вони спали міцно. То тут, то там чути було, як хтось хропе, хтось спросоння говорить… Тільки сам князь Святослав не спав і не міг заснути. Сивий, але молодий, життєлюбний, він чув, як б’ється у великій тиші його серце, торкався рукою холодного піску й відчував тепло свого тіла, глибоко дихав і п’янів від пахощів землі, води, повітря. Жагуча солов’їна пісня розбуджувала в ньому безліч думок.
Тепер, коли близький вже був кінець великого походу, князь Святослав думав, скільки крові руських людей пролилося за минулі літа, скільки їх залишилось там, у горах Болгарії й на берегах Дунаю?! А тепер, коли повертаються вони всп’ять, що жде їх над Дніпром і в полі наокруг? йому стало навіть сумно: не всі люди Русі знають, яка велика небезпека насувала на них, не всі знають, яким страхіттям для них була імперія ромеїв. А пізніше й поготів ніколи не взнають люди, що зробила у цей час Русь… «На небі горять зорі, – думав князь, – це душі наших предків. Вони мовчать і ніколи нічого не скажуть про себе. Загинемо ми – і станемо як зорі на небі. Але й ми ніколи не розкажемо про те, що було за нас. Чому? Чому?»
Внизу, під кручами, вирувала вода, зітхали хвилі. Скільки цими хвилями проїхало воїв руських! Скільки їх проїде пізніше, після них, коли зотліють кості воїв князя Святослава, – за сто, тисячу літ?
І що там, за цими довгими, кров’ю окропленими роками? Які тоді будуть люди, які племена, язики житимуть тут?
Князь Святослав здригнувся. Невже й тоді так само литиметься кров, невже люди отак ворогуватимуть між собою, невже чи грецька імперія, чи нові імперії поневолять і зітруть з лиця землі руських людей?
У цей час князь Святослав помітив, що недалеко від нього сидить на піску якийсь чоловік. «Ще хтось не спить, – подумав князь. – Хто ж він – воєвода чи воїн?» Тихо, щоб не побудити інших, князь Святослав запитав:
– Хто ти єси, чоловіче?
– Це я, княже, – долинув тихий голос. – Воїн твій, Микула…
– Ти хіба в сторожі?
– Ні, княже. Я так сиджу… не спиться…
Микула встав, тихо ступаючи по піску, наблизився, зупинився.
– Чого став? Сядь, Микуло…
Той сів.
– Чому ж не спиш? Ти ж стомився, Микуло…
– Ой ні, княже, – відповів на це воїн. – Отак сиджу – і не хочеться спати. Вода тече – рідна вода, зорі вгорі – як сторожа, солов’ї співають – дихнути боїшся. Дуже любо мені, князю, тут, от і не сплю…
– Правда, – зітхнув князь Святослав. – Люба рідна земля, ніде краще немає…
Він навіть підвівся, сів на опоні, широко розкинув руки, вперся в пісок і кілька разів глибоко зітхнув.
– Не раз я тебе бачив, чоловіче, – тихо сказав князь, – а все не знаю – звідки ти?
– З Любеча я, княже…
– Коли з Любеча – то знаю, – промовив князь. – Близько там бував, бачив. Ось повернемось до Києва, поїду в Любеч і до тебе тоді зайду…
– Зайди, княже. Там кожен покаже, де живу. Микулу, сина Анта, запитай, або й просто Малка… так мене всі прозивають… Прийму тебе, княже, як батька…
– А чи буде чим прийняти?
– Ой княже, княже! Аби рідне вогнище – то ми вже й багаті. Заходь, княже, не забудь…
– Не забуду, Микуло. У тебе, либонь, жона і діти є…
Микула затримався з відповіддю.
– Колись був рід наш, – повільно сказав він. – Антів рід – великий і дужий. Зараз розсипався, як пісок. Тільки я сиджу при вогні дідів і родину маю… А є в мене жона Віста, син Добриня, він в твоїй дружині служить.
– Добриня – син твій? – не міг сховати свого здивування князь. – Як же мені його не знати? Ще мати моя – княгиня Ольга – взяла його до двору й дуже любила, посилала на великі справи. А коли народився син мій Володимир, зробила Добриню вуйком його. Був він добрим вуєм, випестив Володимира міцним, здоровим, і оце недавно, коли посилав я Володимира в Новгород князювати, то й Добриню дав з собою. Бач, який ваш рід, Микуло!
– О, наш Добриня добрий воїн, – гордовито сказав на це Микула. – Певне, пішов у діда Анта…
– А може, в тебе, батька?
– Що ти, княже! – тихо заперечив Микула. – Я ж не воїн, а смерд, не з мечем, а з ралом…
– Не говори, Микуло, – заперечив і князь. – І ти, і всі наші люди так: коли можна – з ралом, а коли треба – то й з мечем. Твій меч, Микуло, я бачив. Знаю… отак і роби: ратай, а коли прийде час – рубай…
– Так і робитиму, княже, – сказав Микула. – Повернусь додому, поратаю… Тепер вже ратаїти можна…
– То немарно ходили, – з хвилюванням сказав князь, – у далекий похід на ромеїв?
– А чому ти запитуєш це в мене, смерда? – дуже просто запитав Микула.
– Я – тільки князь ваш, – відповів на це Святослав. – А ходили зі мною смерди… Їм, а не мені судити, чи немарно ми ходили.
– Ні, – впевнено промовив Микула, – ходили ми немарно. Признаюсь тобі, княже, коли йшов я на брань – не знав, а чи йду за праве діло…
– І що? – стурбувався князь, помітивши, що Микула затявся.
– Але потім побачив, що коли б не пішов – загинув. І всі, всі ми отут, – він провів навкруг рукою, – загинули б. Вів ти, княже, нас на праве діло. Не пішли б ми – ромеї сюди б прийшли, не побили б ми їх – винищили б вони нас до загину. А я, княже, і
