Святослав (укр.) - Семен Дмитрович Скляренко
І князеві Святославу стало так, ніби він бачив перед собою важку чорну хвилю, що виринула з глибини моря, насувала на нього і вже висіла над самою головою, а тепер стала прозора, впала поруч із ним на землю й розтікалась по ній срібноголубими струмками.
– Спасибі й тобі! – сказав князь.
– А за що? – здивувався Микула.
– Так, – відповів Святослав. – За те, що йшов зі мною.
І ще він сказав, бо говорили по правді:
– Спасибі тобі за весь рід. Адже в тебе не один Добриня?
– Є в мене ще дочка… Малуша, – ніби прокинувся Микула. – Тільки де вона зараз – не знаю. Узяв її Добриня до Києва, там, казали люди, потрапила Малуша до княжого двору… Коли їхали ми на брань і довелось мені бути в Києві, ходив я на Гору, шукав дочку… Кажуть, нема там Малуші, працює десь далеко, в селі княжому…
І раптом Микула обірвав мову. Він помітив, що князь Святослав після його слів здригнувся, зітхнув. То подумав, що, може, сказав щось зайве, непотрібне. Микула навіть зіщулився, увібрав голову в плечі, непорушно сидів, чорний, на сірому піску.
Князя Святослава вразило не те, що батько Малуші – смерд, простий воїн. Ні, він і раніше знав, що Малуша не княжого і не боярського роду, а проста жінка, що, як багато інших людей, ратають у полі чи ратоборствують з ворогами… Таким, тільки таким повинен бути і батько Малуші.
Але знати, що батько Малуші ішов з ним поруч, боровся за його життя, не шкодував сам життя й сили, – взнати це князеві Святославу було нелегко. Так от які Малуша, її батько, люди Руської землі!
Князю Святославу хотілось би в пізню нічну годину сказати все це Микулі, але він зрозумів, що цього робити не слід. Якщо говорити з Микулою до кінця, треба розповісти все, що трапилось з Малушею, і все, що трапилось за багато літ і з ним – Святославом. І тому, що він скаже, не буде початку, бо не знає Святослав, чому так полюбив Малушу, не буде й кінця, бо ще не знає він, як складеться, коли повернуться вони до Києва.
Єдине, що хотілось зробити князю Святославу в цю хвилину, – підтримати воїна Микулу, простими якимись словами подякувати за все, що він зробив, пообіцяти, що трудиться і ратоборствує він немарно, що за все одержить відплату.
– Ти не уболівай, Микуло, – сказав князь Святослав. – Тепер у Руській землі довго не буде брані, кров наших людей пролита небездоб, підуть вони зараз до своїх родів і осель. Підеш і ти, Микуло, у Любеч, побачиш жону і сина, будеш у Києві – знайдеш Малушу. А вже я сам допоможу тобі – пошукаю Малушу. Жива вона й здорова, де ж їй бути?!
Микула посунувся по піску, схопив руку Святослава…
– Спасибі, княже, – дуже тихо, але від усього серця промовив він, – спасибі за слова твої, за дочку Малушу… Сам, може, я й не знайшов би її. Коли ж допоможеш – буде наша Малка.
– Буде, – твердо сказав князь. – Буде наша Малка… А тільки заговорились ми з тобою, Микуло… Ти лягай! Спи! Завтра й далі в дорогу…
І князь Святослав ліг, поклав голову на сідло, заплющив очі, ніби заснув. Микула відступив від нього кілька ступнів, тихо сів на пісок, потім ліг і одразу ж заснув.
Але князь Святослав не спав. Переконавшись, що Микула заснув, він підвівся і довго сидів, дивлячись на нього, інших воїв, що лежали то тут, то там над берегом… «Ні, – думав князь Святослав, – такі люди не можуть загинути! Не для того боролись отці наші, не для того ми проливаємо кров, щоб зникнути, як хвилі, в безвісті. Проминуть десятки, сотні літ, але прийдешні люди згадають якщо не імена, то хоч великий труд батьків своїх…»
Усе своє життя він провів на коні. Але невже він так прагнув війни і жадав крові, як це кажуть люди? Проте хто це каже? Руські люди не скажуть, що князь Святослав марно проливав кров, повік не скажуть, що він, князь Святослав, водив їх на марні війни… Це ромеї кричать на весь світ, що князь Святослав лютий, що він розбійник, що це він іде на них війною й жадає тільки їхньої смерті. Але чому, чому так галасують вони, чому так кажуть?
Тільки тому, що самі вони ненавидять русів ї його, їхнього князя Святослава, тільки тому, що хотіли б бачити русів перед собою на колінах, тому, що вони хотіли б зробити Руську землю своєю землею… А коли б вони цього не хотіли, коли б вони повсякчас не готували мечів проти Русі, руські люди не брали б меча до своїх рук, у них доста є своєї землі, чужа їм не потрібна. У них доста є людей – рабів вони не хочуть, вони не заздрять на чуже багатство, – о, яка багата й плодюча Руська земля!..
А коли руські люди розуміють, що на них гострять мечі, коли вони відають, хто це робить, коли бачать, як ворог підступно підкрадається до їхніх городів, лісів, рік, – як же можуть спокійно сидіти, як можуть ждати своєї смерті?! Ось чому і веде на бій людей своїх князь Святослав. Не він іде, не сам він бореться – ідуть, борються всі руські люди.
І спокійно стало на душі у князя Святослава. йому захотілось, як і всім воям навкруг, спочити перед далекою дорогою. Але перед тим як спати, він спустився до води, став там і довго прислухався. На Дніпрі було дуже тихо. Біля самих ніг ледь торкалась піску хвиля… Князь Святослав схилився, набрав повні пригорщі холодної води, вимив руки, кілька разів оплеснув обличчя, відчув велику, велику полегкість. А потім тихо, щоб не розбудити воїв, піднявся на кручу, ліг і, поклавши голову на сідло, витягнувши руки, одразу заснув…
І, мабуть, через те, що довелось йому цієї ночі говорити про Малушу, побачив він дивний сон.
Снилось князю, – як це було й раніше, – що йде він широким полем десь під Роднею, навкруг зеленіють трави, серед них всіма барвами грає множество квітів, недалеко голубіє Дніпро. І так хочеться йому швидше вийти до берега, а там спочити.
Аж бачить князь, – і це також не раз бувало у снах раніше, – стоїть на березі під вербою у білому платні, білому убрусі, і сама така, що аж світиться, дівчина, знайома,
