Дім, в якому… - Маріам Сергіївна Петросян
— Збожеволіти можна, — висловлюється Лорд, нахабно відсьорбуючи з моєї чашки.
— Я знайшов у тебе в тумбочці дивну касету, — повідомляє мене Куряка, піднімаючи голову від сторінок свого щоденника. — Там тільки хрускіт і якісь порохкування. Це щось означає?
Це означає, що він знайшов одну з шести зіпсованих невловимим візком-привидом касет. Ту, яку я не відніс до класу. Намагаюся пояснити це Куряці. Він дивиться з виразом «ти мене ні в чому не переконав і не переконаєш», який останнім часом почав мене добряче діставати.
— Час — не тверда субстанція, щоби впливати на когось вибірково, — менторським тоном сповіщає Пугач. — Він плинний, односторонній і не піддається впливам ззовні.
— Це тобі він не піддається, — Гном тицяє пальцем у наш бік. — А кому піддається, той про це мовчить. Ось і виходить, ніби такого не буває.
— Як люди цікаво про нас думають! — вражаюся я. — Ви їх чуєте? Аж ніяково.
— Сам винен, — огризнувся Лорд. — Не треба було привселюдно натякати на свою винятковість.
— Я займався тугою та скорботою!
— Не треба було сумувати так самозабутньо.
Краєм ока помічаю, що Сфінкс, який досі сидів з нудьгуючою гримасою, раптом нудьгувати перестав. Завмер, зненацька набувши суворого вигляду, навіть зіниці розширилися. Хтось інший, може, цього й не помітив би, але я насторожуюся й починаю посилено принюхуватися до атмосфери. Що в ній змінилося.
Ніби нічого. Не так задушливо, як раніше, або мені це здається, бо я вже звик, що страшенно парко. Фіранки хитнуло. Македонський, поставивши чашки, раптом чіпляється за край столу, ніби його хтось кудись тягне.
— Ти пропустив усе найцікавіше, — каже Лорд Сфінксові.
— Я це вже зрозумів.
— Він, між іншим, через тебе комплексує. Якщо гарненько в це заглибитися.
— Табакі не росте, бо знає секрет, — ділиться з Пугачем Гном, досить голосно, щоб усі могли розчути. — Він сам тільки що сказав про це. «Але тільки єдиний Шакал...» і так далі...
Македонський дивиться у вікно й напружено випинається під білим одягом, як стріла, для якої вже вибрано ціль, наче щось летюче, яке заховали в непрозору банку, де йому годі всидіти. Його обгризені пальці, котрі вчепилися в плечі, в мене на очах витоншуються й темнішають, обертаючись на драконячі кігті. Піщано-пустельні хмари зовнішності пливуть через його обличчя, відбиваючись в очах непролитим дощем.
— Ой-ой-ой, — бурмочу я, витріщаючись на них.
Стомлений, роздратований, чимось навіть наляканий Куряка запитує, чи правильно він зрозумів, що на моїх касетах записані всякі нічні шуми.
— Там зафіксовано потойбічне явище, — терпляче пояснюю я йому.
— Точніше, не зафіксовано.
— Це одне й те саме. Привиди не ловляться на плівку.
Жодної верещалки з підсвідомості, так ніби їх усі змило. Тільки якесь безрадне рохкання. Сперте від диму повітря Кавника починає тихенько мерехтіти, розмиваючи контури всіх, хто сидить довкіл. Русалка переляканою пташкою зачаїлася серед свого волосся, Руда підвелася. Македонський з жадібною цікавістю переводить погляд на свої руки. Те, що навколо нас, розповзається спіралями, ніби невидимі хвилі від кинутого каменя. Зачеплений ними Рикша, кривоного підстрибуючи, перебігає Кавник.
— І те, що нічого не записалося, доводить існування привидів? — у голосі Куряки — майже відчай і майже абсолютна впевненість у моєму божевіллі.
Людину, яка говорить таке, треба рятувати, але я ще не визначився, кого треба рятувати швидше: Куряку, який ось-ось завиє, чи Македонського, який ось-ось вилетить у вікно, висадивши і скло, і ґрати. І, звичайно, я не встигаю за обома.
— Ви що, вирішили звести мене з розуму, ви всі! — пронизливо кричить Куряка, викотивши білуваті очі, та їде просто на мене з явним наміром розчавити. Одночасно лунає інший викрик. Щось пломенисто-багряне, засліпивши нас, сполохом обпалює стелю та пролітає по кімнаті. Звуки глухнуть.
Я верещу: «Полундра!» — відштовхуюся від столу, і під своє власне розчленовано згасаюче «ра-ра-ра» перевертаюся разом з Мустангом. Аж обурює, як поволі. Візок Куряки, судячи з шуму, врізався в Мустанга, з усіма його гирками й іншими обважнювачами. Лежачи на спині, я бачу кришталевий дощ, який віялом розлітається по підлозі. Скляні пацьорки повисають у повітрі й поволі опадають, не поспіваючи за більшими друзками. Заворожений, простягаю руку, щоб упіймати одну з пацьорок, але промахуюся. Я розумію, що Македонського я остаточно й безповоротно упустив, що в першу чергу рятувати треба було, звичайно, його, а Куряка міг і почекати, бо одна річ — коли хтось божеволіє від самотності, й зовсім інша — коли хтось перетворився на дракона, і за ним загуло. Усвідомивши все це, намагаюся вилізти з візка, щоб усе ж таки спробувати щось зробити, і потрапляю просто під Курячині колеса. Темно, нудить і страшенно тхне паленим.
Приходжу до тями під столом. Як я тут опинився, незрозуміло. Поряд сопе зачаєний Пугач, а з краю нашого з ним спільного даху тихо капає брудненький кавовий дощик. На лобі в мене ще доволі м’яка ґуля, що насувається на око. Обмацавши її, згадую скляний водограй і перелякано охкаю.
— Знаєш, — сварливо каже Пугач, поблискуючи скельцями окулярів, — ваша зграя переходить усякі межі. Це вже просто непристойно — те, що ви виробляєте.
— Так. Стався напад у людини. Що тут можна було зробити? З епілептиками таке трапляється.
— Напад? Епілептик? — Пугач вибухає неприємним реготом. — От, значить, як ви в себе в четвертій це називаєте!
Пояснюю Пугачеві, куди він може запхати своє обурення, викладене на письмі й обмотане колючим дротом.
— Хам, — бурчить Пугач, вилазячи з-під столу. Поріділі кавові краплі довбуть йому загривок.
Чекаю, поки він відповзе якомога далі, тоді висовуюся. Ноги, друзки шиби, вода, клапті піни. Хтось намагається прибирати, інші ходять і витріщаються. Пси, Щури й навіть дівчата. Забули, напевно, що в нас війна. Уціліла частина шибки розмальована інеєм. Торкни її — і все обсиплеться. А посередині зяє дірка. Схожа на морську зірку. Я дивлюся на неї, коли мене підбирає Чорний. Підбирає й відносить, діловито розштовхуючи натовп, який не розступається перед нами. Я ні про що не питаю, він теж. Добре, коли тебе цілеспрямовано кудись несуть. Можна не думати, а просто їхати. На виході з Кавника купка цікавих проводжає нас свистом і перешіптуванням.
— Не реви, — тільки й каже мені Чорний.
— Я стараюся.
Мерехтіння та в’язкості більше немає. Світ повернувся у звичний стан, звуки долинають виразно й голосно, але дещо все ж змінилося. То тут, то там гримлять стулки вікон. По коридору гуляє вітер. Двері спальні зачиняються за нами з такою силою, що Чорний підстрибує, а я клацаю зубами.
Спальня передураганно похмура, і з висоти зросту Тата Псів несподівано маленька. Сфінкс, Сліпий і Русалка сидять рядочком, підпираючи шафу, й мають доволі-таки прибитий вигляд, а пилова буря гримотить у вікна, закидаючи їх летючим сміттям.
Чорний опускає мене на підлогу. Повзу до своїх, на ходу приміряючи різні вирази обличчя, відповідні до обстановки, хоч і не зовсім розумію, яка обстановка тут у нас. Чи осиротіли ми сьогодні на вічні часи? Чи втратили останнього з драконів, які й так давно не трапляються в природі? Чи передбачають понурі обличчя присутніх мовчазну жалобу — і чи не треба мені трохи пошуміти, щоб вивести їх із заціпеніння?
Сліпий відсовується, звільняючи мені місце між собою та Сфінксом. Місце
