Карпатське танго - Тетяна Пахомова
– Андрі, то Росія не любить українців?
Раптом усвідомлюю, що не знаю відповіді. Мовчу, зводячи в голові докупи сільські перекази й красиві загальники про «п’ятнадцять республік, п’ятнадцять сестер», вбиті нам у голови в школі. Про таке нам там не говорили… Ніяк не можу видзьобати зернята правди. Ізабель запитально дивиться на мене. Боже, як багато слів сховали одну просту на перший погляд відповідь. Спрощую до мінімуму:
– Бачиш, Росія велика, дуже велика. І росіян більше. Ти ж знаєш: сильніший завжди перемагає. Колись не любили, а зараз ніби так… А може, українці надто терплячі…
Ізабель знизує плечима.
– Ні, Андрі, ні. Сильніший не завжди перемагає. Моя маленька країна перемогла великі Штати: маленьке може перемогти велике, може. Не треба терпіти. Треба захотіти. І в медицині все маленьке завжди перемагає. Хвороби починає маленьке. І віруси маленькі… Люди-велетні здаються перед ними, правда? Як довго терпіти, то можна померти!
Розумію, що вона права. Обіймаю й цілую в носик.
– Ти такий філософ, кохана… Так, маленьке завжди перемагає велике. І маленькі таблетки теж перемагають хворобу.
Та дівчина замовкає лише на мить. Її допитливий розум далі прагне відповідей:
– Ми, кубинці, не залежимо тепер ні від кого. А ви, українці, теж не залежите від Росії? Чи все так, як в опері, є й сьогодні?
У голові кружляють спомини про сільську історію із синьо-жовтим прапором, мою розкуркулену вчительку Надію Василівну, виселення наших бойків… Погляд ковзає по численних плакатах. На кожному обриси Кремля із зіркою. У натовпі навколо лунає російська мова. Усе добре побачила моя Ізабель. Просто мовчки киваю головою. І додаю:
– Є… Але ти ні з ким про таке більше не говори, добре?..
– Чому? – щиро дивується дівчина. – Це ж видно, то чому цього не можна сказати?
– Люба моя Ізабель, ти пам’ятаєш казку Андерсена про голого короля? У нас така країна, де всі теж говорять не те, що бачать. За правду в нас карають.
– Андрі, ти неправий. Ти забув кінець тієї казки: знайшовся маленький хлопчик, який сказав правду, а всі решта підхопили! Треба, щоб хтось почав. Як у нас Фідель…
– Ізабель… Я хочу кохати тебе, а не скидати короля. Тим більше, що їх у нашій країні дуже, дуже багато. І ці сучасні королі добре подбали, щоб їм ніхто нічого не сказав… А ти чого більше хочеш: щоб я скидав королів, як Фідель, чи щоб кохав тебе?
Моя красуня сміється й тягнеться навшпиньки для поцілунку. Цим я хотів би займатися з нею день і ніч. Її пружні губи створені для наших поцілунків, пристрасних і вигадливих, мов аргентинське танго. Тепер я не уявляю життя без неї. Наші почуття сильні, взаємні й загартовані буднями студентського табору. Дедалі частіше я думаю про одруження з Ізабель. Я кохаю її й ті оригінальні думки, які вона обстоює, але сьогодні радий, що дискусія закінчилася. А ще зрозумів, що мої знання справжньої історії схожі на суцільні дірки в головці твердого сиру. Є правда, а є гола правда, вам яку й скільки? Влада поставила дозатор на правду. І ота дозована правда в історії була так добре вдягнута в суб’єктивні думки тих, хто її писав, що нагадувала скарб, який Генрі Морган[9] закопав на острові Кокос: усі точно знають, що є, та ніхто не бачив – вірте на слово… Віра не знання. Згодом я отримав шанс їх поповнити.
У своїй зачиненій кімнаті ми напружено вслухалися в тріскотню громіздкого радіоприймача. Радіо «Свобода» розповідало про книгу російського письменника Олександра Солженіцина «Архіпелаг ГУЛАГ». Хоча він і наш сучасник, його твір заборонений у Радянському Союзі. Нещодавно книга була видана у Франції. Світ здригнувся від прочитаного. Від тих уривків, що їх озвучували по радіо, нам теж ставало моторошно. Люті пани доби кріпацтва ніяково тупцяли в тіні людиноненависництва радянського часу. Ми почули свідчення знущань над мільйонами людей у тюрмах і таборах. Це нагадувало катування й тортури фашистів. Почуте довго не виходило з голови.
Трохи згодом, коли я їхав у поїзді додому, зі мною заговорив худий і вимучений чоловік із сумним поглядом.
– Студент? – і продовжує на мій кивок голови: – Курити хочеш? – Витягує з надірваної кишені пачку цигарок. «Біломорканал» – найбільша пачка зі всіх, що продаються. І сигарети з неї найпекучіші – убивають і відганяють усе живе. І діаметр у них патронний – 7,62.
– Ні, спасибі, – відмовляюся. – Я майбутній медик. Куріння дуже шкідливе для здоров’я.
Чоловік якось гірко всміхається. Дивиться довгим поглядом у вікно, повільно розминаючи цигарку.
– Краще вже хай вона вбиває… Я будував оце, – тицяє пальцем у синьо-червону мапу побудованого каналу на пачці цигарок. Знаєш, де це?
– Десь на півночі?
– Північ. Гарне слово… Якби ти знав, як там холодно. – Чоловік крутить головою. Спогади даються йому важко. – Ми довбали ту мерзлу землю. Голодні… До крові в руках. І вівчарки навколо гавкали… Нас цькували ними, коли ми не витримували й падали перепочити. І українців там найбільше було…
– Але ж тепер уже всі вийшли, як і ви? – Цікавість переповнює мене.
Чоловік чомусь роззирається навколо. Нахиляється ближче:
– Ніхто не вийшов. Нас лише кілька… Коли вже залишалося пару десятків метрів прокопати, то… То нас усіх зігнали на дно того каналу й наказали дружніше довбати… Кінця-краю нашим людям у рові не було видно – тисячі… А самі взяли та й вибухівкою ту перемичку підірвали. Вода як рвонула шаленим потоком… Усіх поховала. Солдати по берегах з автоматів розстрілювали тих, хто намагався випливти. Я не знаю, як вижив і виповз звідти… – Чоловік замовк і втупив погляд у брудну долівку. – Я офіційно мертвий, хлопче… Бувай, мені час сходити, – простягнув на прощання руку, покручену артритом, і вийшов на невеликій зупинці.
У занімінні думаю про те, що така доля може чекати й мене. Чи вже не такий час? То чому не можна вголос говорити про ЦЕ? Я не
