Карпатське танго - Тетяна Пахомова
Поступово час стирав мою наївну мрію знайти у великому місті справжню свободу. Смішна людина, що зранку живе очікуваннями вечора, а ввечері – спогадами про ранок. Мої мрії про краще завтра ставали жалем за втраченим вчора. Де тепер моє «я» в цьому колі пошуків і очікувань? Ні село, ні велике місто не давали особистої свободи. Я їв, одягав, читав не те, що хотів би. Я волів би не знати нічого того, що відкрило мені очі на правду життя. Вона виявилася гіркою, несправедливою й болючою. Вона перевертала золоту пропорцію життя догори дриґом і душила його: щастя й радість ставали крихітними острівцями в океані сліз. Та я не можу поперти проти молодості, природної цікавості до людей і життя та оселитися десь відлюдником. У майбутньому я приречений стати ще однією маленькою цяткою, органічно вписаною у величезний сірий похмурий натовп однаково одягнутих однодумців. Кожен у ньому або є жертвою, або оберігає страшну родинну таємницю жертовних страждань. Мені здається, що кожен настільки звикся зі своїм болем, що несе його на лиці, як мітку. Усі жаліються одне одному, міряються своїми стражданнями й підсвідомо пишаються ними, як досягненням… Суцільне суспільство самозакоханих жертв-невдах. Те саме несуть у маси радянські фільми: страждання й терпіння. Еталоном стають книжки, що драматично й криваво описують муки інших. Щасливі обличчя з’являються на екранах лише після тривалої боротьби з чимось недозволеним – і знову доза страждань.
Чому люди не бунтують? Невже всі, знаючи ось таку страшну правду, переживши її на власній шкурі, принесли її у свої сім’ї і… І що?.. Наказали нащадкам мовчати. Жити мовчки, без спротиву. Терпіти насильство, людиноненависництво, ставати насильниками й людиноненависниками, щоб вижити. Їсти, пити, розмножуватися. Фіксувати вже генетично свою покірність владі й викривлену мораль, плодити собі подібних. Як оті третє-четверте покоління моїх старших сучасників. Стогнати й виконувати накази нашої унікальної держави. І не розуміти, чому, чому так? Усе навколо робив хтось, а вони… А вони натягнули личину страждальців, яка зрослася зі шкірою. Здається, старий Дарвін таки був правий: людина розумна успішно еволюціонує, намагаючись пристосуватися й вижити. Антропологічні зміни радянської людини очевидні. Усвідомлення того, що я поповню слухняну отару людиноовець, породжує відчай і якусь тупу ненависть. Хочеться негайно зірватися на комусь або втекти, щоб не чути, не бачити й не знати жорстокої правди минулого й мого майбутнього… Та вже пізно не знати. Уже обізнаний, як Адам після гріхопадіння. Єдине, чим можу розпоряджатися сам, – моє кохання. Нас з Ізабель ніхто не розлучить. Утім, як показав час, навіть це я не міг гарантувати.
Число «п’ять», на думку математика Фібоначчі, є числом кохання. Та й Львів – місто кохання: дата його заснування в сумі цифр теж дає п’ять. У нашому медінституті на останньому, п’ятому курсі цей факт знаходить стовідсоткове підтвердження. Віктор уже одружений: літні підробітки музи´кою на весіллях зробили своє. Тепер його саксофон із подвоєною енергією заробляє на молоду сім’ю. Він навіть придбав вживаний червоний «москвич». Автомобіль стоїть під вікнами нашого гуртожитку, викликаючи заздрість в усіх і безсоння у Віктора: потрібно пильнувати, щоб ніхто не вкрав чи не пошкодив. Валерій теж одружився зі своєю землячкою. Я вже пропонував руку й серце Ізабель, та вона каже, що це надто серйозний крок і нам не слід поспішати. Лише Сергій, у якого донедавна очі блищали, варто було дівчатам лише з’явитися на обрії, раптово збайдужів і до дівчат, і до теми кохання. Усі поспішали узаконити свої стосунки: від цього залежав розподіл майбутніх місць роботи.
Утім, скоро весь наш інститут закляк, занімів і перемкнув увагу з власного життя на перешіптування й обговорення нечуваної новини. Усі, хто доти пишався своїми фірмовими джинсами, сорочками й мештами, поникли, як квіти в букеті тижневої давності й заховали улюблені речі в найглибші надра своїх шаф. Самозакохані, стильні й упевнені в собі раптово захотіли стати сіренькими й непомітними. Та вже було запізно. Снігова куля викликів до спецкімнати кадебістів невпинно наростала.
– Валютників спіймали… Трохи арабів, трохи наших… Допитують усіх… – повзли коридорами й аудиторіями чутки.
Ніхто не відважувався розповідати, що там і як. Тим, хто вже побував на аудієнції в Цербера, узагалі ніби заціпило. Під наполегливим натиском цікавих вони кричали, як обпечені: «Самі скоро там будете!» – і допитливі кидалися від них навтьоки.
Усі розуміли, що арабам не зроблять нічого. А от нашим буде непереливки. Найшвидше запрошення до спецкімнати дістав Валерій. Повернувся до гуртожитку геть знервований. Ліг на ліжко й довго не хотів ні з ким розмовляти. Навіть не реагував на те, як Віктор зумисне водив перед його обличчям шматком улюбленої ковбаси – обернувся на другий бік і продовжував мовчати. Нарешті дочекався, коли Сергій пішов кудись, чогось роззирнувся й мовив:
– Хлопці, я тут усе думав, думав…
– Ну, Сократе ти наш, до чого нарешті додумався? – бухнувся на ліжко поруч Віктор.
– Не перебивай… – Погляд Валерія не допускав жартів. – Усі можемо вилетіти з медінституту. Усе надто серйозно. І п’ять років навчання й ще п’ять до того – мої невдалі вступи – упадуть у болото. Десять років життя псу під хвіст…
– Та що ж уже там таке?! Не тягни, куртка на ваті, – не витримав Віктор.
– Не знаю як, та Цербер знає, що ми були в «Берізці». Спіймали на гарячому оту білявеньку дівчину, що нам чеки продала.
– Таню? Таню Вергун?! – Моє серце впало до п’ят. – Як?! Не може бути…
– Може, Андрію, може… Отож ми всі учасники злочину з валютою. То є стаття й виліт з інституту… Та найгірше те, що він знає, що ми слухали ворожі голоси.
Віктор присвиснув. Ми перезирнулися, добре розуміючи, що стоїть за тим звинуваченням. Сибір, золото, Магадан, новий Біломорканал. Ліс і ручна пилка «Дружба-2» на довгі роки. За прослуховування й поширення ворожої пропаганди давали більший
