Карпатське танго - Тетяна Пахомова
Мені стало легше на душі, та тепер непереливки тілу. Воно не справляється з такою дозою алкоголю. Якби печінка була з автономними мізками, то вона б уже взяла відпустку й кудись утекла від такої інтоксикації. Єдине, що я хочу зараз, – побачити свою Ізабель. Востаннє перед тим, як за мною приїдуть «компетентні органи»… О, моє бажання здійснилося аж із подвійною силою: переді мною аж дві Ізабелі. Вони такі гарні. Зі щасливою усмішкою я намагаюся доторкнутися до близького міражу й лепечу неслухняним язиком:
– Ізабелі. Ви такі одинакові. Але я кохаю лише одну з вас…
Близнята тривожно вдивляються в мене, синхронно розмахуються й б’ють мене по обличчі. Це наводить різкість в очах. Ізабель рішуча й турботлива водночас. Змушує мене випити багато солоної води й допомагає дійти до туалету. Згодом я здатен викласти подробиці зустрічі з Цербером. Кохана трохи роздумує, а далі вирішує:
– Значить так, Андрі. Ми станемо подружжям. Тоді ніхто тебе не посадить, будь певен. І родину твою не рушать. І ще дещо зробимо. Усе буде добре. Ми не будемо відступати доти, доки не побачимо, як відступають наші вороги…
Назавтра ми обоє мовчазні й зосереджені. Напевно, не так повинні виглядати люди, які несуть заяви в загс. Та в нас хочуть забрати те єдине, що ми вважали своїм. Наше кохання має належати тільки нам. Працівниця загсу стримана й холодна. Приймає наші заяви й пояснює, що від Ізабель потрібні ще якісь дозволи. Моя наречена все нотує й киває головою. Далі ми йдемо до таємного кабінету Цербера. Довго стоїмо під дверима. Нарешті він виходить. Його щелепа бульдога робить красномовний рух уперед. Він намагається оминути нас. Та тепер ми на своїй території. Я рішучий, спокійний, зі стиснутими кулаками: готовий дати йому по пиці ще раз. Ізабель дивиться йому у вічі й дуже голосно говорить:
– Я громадянка вільної Куби. Це мій наречений. Хочу знати, чому ви назвали мене проституткою?
Владлен Вікторович мимовільно втягує голову в плечі й ціпеніє. Студенти навколо з цікавістю прислухаються. Нарешті він розвертається і йде в інший бік. Ізабель іде за ним і голосно продовжує:
– Я буду жалітися своєму консулові, що ви образили громадянку Куби…
Цербер розвертається, буравить очима Ізабель і мене, тихо промовляє:
– Не треба. Я беру свої слова назад… – і швидко йде коридором.
Мене розпирає від радості після нашої перемоги. Не зводжу очей зі своєї усміхненої Ізабель.
– Я не знав, що ти, мала, така відважна.
– А я не відважна, Андрі. Ти відважний, що вдарив його. Мені теж було страшно. Сьогодні він міг повестися як завгодно. Просто відучора я собі повторювала: «Мале перемагає велике… Мале мусить перемогти велике…» Ходімо в кіно… – несподівано пропонує. Що ж, дуже доречно…
Спочатку дивимося на екран, а потім довго цілуємося решту сеансу. Добре, що ми на останньому ряду.
Ми подружжя. Андрій та Ізабель Зайчуки. Їдемо до мене додому. Ми не помічаємо ні бруду поїзда, ні агресивних та п’яних пасажирів. Навколо нас захисна аура кохання. Вона прозора й міцна водночас. В очах своєї дружини я бачу любов. Вона не дратується, коли інколи я сьорбаю чай чи не закриваю дверцята тумбочки.
Мене теж у ній влаштовує все-все. Цілу дорогу по-дитячому тримаємося за руки. Ізабель із захопленням зустрічає хвилясті передкарпатські краєвиди. Каже, що вони схожі на її Кубу. Добираємося до нашого райцентру. Він зовсім не змінився. Щоправда, навколо стало якось більше нетверезих людей. Стоїмо на зупинці, чекаємо на автобус у село. З брудної забігайлівки навпроти непевною ходою до нас іде хлопчина в пошарпаному одязі.
– Привіт, Зайчук… Тобто Андрюха, – простягає правицю нетверезий молодик.
Придивляюся… Не можу повірити: переді мною мій однокласник, розумник і комсорг Андрій Гук.
– Привіт, Андрію… – подаю руку й навіть не знаю, чи варто щось запитувати або говорити.
– Що, додому їдеш? З дружиною? Вітаю. – Андрій усе правильно зрозумів. – А я от… бачиш…
– Як твоє навчання? – не можу збагнути очевидної деградації однокласника.
– А ніяк, – криво всміхається Гук. – Мало знав, не те що треба вчив. Вигнали…
Бачить німий подив у моїх очах і продовжує:
– Був комсоргом факультету. Підвищену стипендію отримував, старався. Доценти навіть першими здоровкалися. Поселили мене, як правильного радянського хлопця, у кімнаті з трьома арабами. Усе добре було: дружили, допомагали один одному… – Андрій по-паханськи сплюнув набік, помовчав і продовжив: – Дружили, поки вони всі гроші на дівок не протринькали. Сидять у кімнаті, по-своєму ґелґочуть, їсти хочуть. А я якраз із дому приїхав, торбу привіз – не буду ж друзів у біді залишати, так? Узяв тушонку домашню, – удома тільки-но свиню закололи, – підігрів, ну й нагодував друзів. Жеруть, нахвалюють. Десь за півгодини питають у мене, з чого та тушонка. Відповідаю, що зі свині… Відлупили мене так, що ключицю й два ребра зламали… Потім іще й пішли до деканату й заяву на мене написали: мовляв, нагодував нас нечистою й забороненою для мусульман твариною… Усе вчив, а того не знав. Мовчали в нашому університеті про те, у що саме хтось десь там у світі вірить. Усе якось неконкретно вчили, розмито… Релігія – опіум для народу, ти ж знаєш… Образив я їхні релігійні почуття, виявляється. Міжнародним скандалом запахло. Добре, що після тривалих допитів до Сибіру не вислали, а тільки вигнали… – Погляд Андрія був зболений. Відчувалося, що це його незагоєна рана.
– Життя всіх випробовує на
