Карпатське танго - Тетяна Пахомова
Інколи мені здається, що час не стала величина. Він по-різному плине, коли думаєш про різні речі. Радість і щастя стають митями, болі й розчарування – вічністю. Думка про те, що я не зустріну нікого, досконалішого від Каті, спричиняла цілковиту зупинку часу. Тема стосунків стала в моїй душі островом, на якому зневажене давнє кохання було закопане в потаємній печері, а нове стало табу. Десь на цьому забутому острові летаргічним сном Білосніжки спала моя здатність кохати. Я оминав цей закуток свого єства, бо боявся нового розчарування. Коли блукав вечірнім Львовом, зустрічав десятки казкових красунь – струнких, довгоногих, що наче зійшли з полотен найкращих майстрів пензля. Вони милували око довершеністю, яку породили сила пристрасті й кохання та поєднання генів українців, поляків, вірмен, євреїв та угорців. Не лише божественна пропорція робила бездоганними їхні тіла, а й печать інтелектуальності й духовності на обличчях. Я міг довго милуватися їхніми жестами, мімікою, ходою, та моє серце мовчало. Можливо, потрібно було взяти приклад із просунутих хлопців Львова, та суто зовнішнє не моє.
У моду саме входили сильно розкльошені штани. Ширина штанини знизу досягала п’ятдесяти сантиметрів і більше. Найбільші відчайдухи від моди ще й підшивали до країв того дива різнокольорові лампочки, від яких до кишені тягнулися тоненькі дроти. Коли потрібно було вразити дівчину, що проходила повз, легеньким порухом руки замикали клеми на батарейці – і штани спалахували знизу кольоровим мерехтінням.
У Львові все навколо дихало молодим дивакуватим залицянням і пристрасним бажанням кохання. Входження в його світ кожен розумів по-різному: дівчата – як довге тупцювання в передпокої душі, а хлопці – як максимально швидке просування в обитель тілесну. Навчання в інституті створювало найкомфортніші умови для поєднання чоловічої нетерплячості й жіночих вимог до платонічної складової кохання. Удень милі зустрічі під час навчання й приємне спілкування-залицяння, уночі логічне продовження всього цього. Так, як і передбачає українська мова: день – чоловік, ніч – жінка… Ми із Сергієм лише спостерігали, як перед старшими товаришами по кімнаті капітулюють усе нові дівочі серця й тіла. Валерій і Віктор були гарні, щирі, сильні. Їхні музичні інструменти промовляли на вечірках численними мелодіями кохання, створюючи навколо хлопців необхідну романтичну ауру. Дівчата не могли перед цим встояти. Вони просто приходили самі, без зайвих слів, щоб віддатися красеням на скрипучому ліжку гуртожитку. Інколи ті звуки завдавали мені болю, а часом пробуджували заздрощі. Іноді в глибинах свідомості проскакувало бажання теж отак відірватися. І вже зовсім не важливо з ким.
Моє тіло дозріло до кохання й вимагало задоволення своїх потреб. Образ Каті віддалявся все більше. Ліки допомагають тілу, час – душі. Мислитель Платон вважав, що організмом людини керують три речовини – пневми з трьох найважливіших органів: мозку, серця й печінки. Легендарний Авіценна додав до цього переліку органів ще й четвертий – яєчка. Усі мої пневми зібралися й десь там, усередині, потихеньку залікували душевну рану й почали будити мою Білосніжку.
Щоб пневма Авіценни стала солістом у цьому хорі, потрібен був іще якийсь поштовх. Він, як і годиться стовідсотково природному поклику, наздогнав мене навесні. Це був майже кінець другого курсу. У нас мала бути пара з фізкультури. У спортзалі добігала кінця волейбольна гра між дівчатами з лікувального факультету. Якщо чоловічий волейбол видовищний, зі стрибками й виходами, то жіночий насамперед емоційний. У повітрі, здавалося, виникла електрична дуга над сіткою. Дівочі тіла з котячою спритністю металися майданчиком, вигукуючи інколи щось незрозуміле. Хлопці-одногрупники з цікавістю спостерігали біля стіни за перебігом цього спортивно-театрального дійства.
Я зігнувся, щоб зав’язати шнурівку. Удар м’ячем був настільки несподіваним і сильним, що моя голова теліпнулася, а всередині зацвірінькали десятки горобців. Шнурівка потьмяніла й розчинилася десь у тумані… Я потрапив до раю. Янгол схилився наді мною й ніжно гладив по обличчю. У його великих чорних очах бриніла стурбованість. «Який він вродливий…» – промайнула квола думка. Свідомість повернулася остаточно з двома дзвінкими ляпасами по обличчю.
– Вибачити, аміго, вибачити… Так вийшло, – повторювала вродлива чорнявка наді мною.
Я встав. На мене з почуттям провини дивилася гарно збудована тендітна дівчина в білій тенісці. Я стріпнув головою й потер рукою чоло. «Треба ж таке… Сам винен…» – промайнуло в голові. Та красуня зачекалася на прощення.
– Ти мене вибачити?.. Чого ти мовчати?.. Що, що я маю зробити, щоб ти мене вибачити? – туркотіла поруч, позираючи на мене знизу вгору. Хлопці-одногрупники відверто потішалися із ситуації.
– Не продешеви, Андрійку, – напучував збоку Валерій.
– Сказати, що ти мене вибачити, ну! Що ще мені зробити? – повторювала красуня.
– Вийти за мене заміж, – видав несподівано для себе самого.
Хлопці збоку заіржали табуном коней і зааплодували. Та дівчина не розгубилася:
– Добре, тоді ти мене вибачити? Ізабель, – простягнула невелику долоньку й усміхнулася так чарівно, що я подумав, що з нею й справді вартувало б одружитися, щоб бачити таку красу щодня біля себе.
Так у моє життя прийшла прекрасна Ізабель Корадо. Вона приїхала навчатися до Радянського Союзу з далекого острова Куба. У свідомості радянських громадян Куба була оповита романтичним ореолом свободи, мужньо відвойованої в найсильнішої й найбагатшої країни світу. Це було неймовірно, як перемога невеликої відважної пташки в бою з великим хижим орлом. Донині пам’ятаю цю карикатуру Бориса Єфімова в журналі «Огонек»: роздратований орел у зоряно-смугастому циліндрі тікає від набагато меншого птаха. Нам розповідали про кубинців-революціонерів як послідовників радянського народу. Я не міг збагнути, чим їм так сподобалося життя в нашій країні, але все одно це дарувало відчуття якоїсь спорідненості душ із далекими островитянами. Наш вуз узагалі був Ноєвим ковчегом для студентів із тих країн, які чи то через сліпоту розуму, чи з розрахунку проголосили курс на побудову соціалізму чи комунізму. Якби наша Земля мала здатність до біологічного поділу, як клітина, то вже давно була б поділена між США й Радянським Союзом на автономні й несумісні частини. Вони відштовхнулися б у своїй непримиримій агонії й розлетілися б на відстань у тисячі світлових років. Відсталі, та хитрі країни, прагнучи прогресу, оголошували про підтримку СРСР. Або США. Кому що ближче за духом чи за відстанню. Або ж хто більше запропонує. «Двоє б’ються – третій користає», – просте правило виживання післявоєнного світового ладу. Величезні кошти відривали від радянської економіки, щоб будувати заводи, електростанції, дороги, школи в далеких Індії, Монголії, Анголі, Ефіопії… Куба теж діставала великий шмат радянського пирога. Сотні тисяч студентів із «країн соціалістичної співдружності» також стали частиною
