Серце пітьми - Джозеф Конрад

хотів додати швидкості, але начальник зі серйозним виглядом сказав мені, що навігація горіріч дуже небезпечна, а сонце от-от сяде, тому краще почекати наступного ранку тут. Понад те, він нагадав про пересторогу бути обережними, на яку варто зважити, а відтак — наближатися до станції за дня, не в сутінках і не в темряві. Це було цілком розважливо. На вісім миль шляху нам знадобиться майже три години, тим часом вгорі потоку я побачив підозрілі брижі. І все ж я був невимовно роздратований через ту затримку, цілком, як на мене, безглузду. Бо щó важить одна ніч після стількох місяців?! Оскільки на борту було чимало дров, а триматися слід було обережно, я кинув якір посередині ріки. Русло тут було вузьким, прямим, з високими берегами, що нагадували залізничні насипи. Сутінки прокралися між них задовго до заходу сонця. Течія бігла гладко й прудко, а на суші обабіч панував німий безрух. Гінкі дерева, оповиті ліанами, буйні кущі підліска — все ніби закам’яніло, завмерли найтонша гілочка, найменший листочок. Це був не сон, а щось протиприродне, ніби стан трансу. Не було чутно ні найтихшого звуку. Отак роззирнешся і раптом подумаєш, що ти оглух… А потім настає ніч і відбирає в тебе також і зір… Десь о третій ранку на річці голосно кинулася велика риба, аж я підскочив, ніби від пострілу. Коли ж зійшло сонце, то скрізь прослався білий туман, дуже теплий і вологий, що осліпляв навіть дужче, ніж темрява. Він не рухався і не розсіювався, просто стояв стіною. О восьмій чи, може, дев’ятій туман піднявся, як піднімається запона. І на мить ми угледіли тлум височенних дерев, неозорі та непрохідні джунглі, геть непорушні, над якими нависала маленька вогненна куля сонця — і тоді біла завіса опустилася знову, плавно, наче ковзала добре змащеними канавками. Я наказав знову кинути якоря, який ми вже було почали піднімати. Ланцюг його глухо побрязкував, розмотуючись, і, перш ніж він зупинився, у густій млі поволі розлігся крик, дуже голосний крик, сповнений невимовної скорботи. Потім стих. А тоді наші вуха мало не трісли від розпачливого ремствування. Від такої несподіванки волосся у мене під кашкетом стало сторчма. Я не знаю, як те волання вплинуло на інших, однак мені здалося, що то кричав сам туман: так зненацька і зусібіч обступив нас цей бентежний і скорботний рев. Досягнувши піку, він перетворився на миттєвий вибух нестерпно-пронизливого вереску, який враз обірвався, а ми застигли на місці, кожен у якійсь своїй дурнуватій позі, й уперто прислухалися до не менш жахливої і неймовірної тиші.

— Боже мій! Щó це таке? — ухопився за мого ліктя один із подорожніх — товстун, із волоссям піскового кольору і рудими вусами, одягнений у штиблети та рожеву піжаму, штанини якої були заправлені в шкарпетки.

Двоє інших добру хвилину стояли з роззявленими ротами, а відтак кинулися до маленької каюти і відразу ж вискочили звідти, тримаючи напоготові вінчестери та злякано оглядаючись навколо. Проте побачили ми лише наш пароплав, обриси якого були розмиті, ніби він ось-ось мав зникнути, і туманну смугу води, футів зо два завширшки, і все. Решти світу не існувало, скільки ми не придивлялися і не прислухалися. Просто не існувало. Він зник, розчинився, не залишивши ні шепоту, ані тіні.

Я пройшов уперед і наказав натягнути якірний ланцюг, аби у разі необхідності бути готовим одразу ж підняти якір і рушити.

— Вони нападуть? — прошепотів чийсь зляканий голос.

— У цьому тумані нас усіх переб’ють, — пробурмотів інший.

Лиця сіпалися від напруги, руки ледь тремтіли, очі не кліпали. Було дуже цікаво порівнювати вирази обличчя білих людей і чорношкірих хлопців із нашого екіпажу, які були такими ж чужими на цій річці, хоч їхній дім був лише за вісімсот миль звідси. Білі, звичайно ж, були геть перекошені та, крім того, болісно вражені тим знавіснілим галасом. Чорні були стривожені, виражали природну цікавість, однак їм був притаманний цілковитий спокій, а дехто, один чи двоє, навіть вишкірилися, тягнучи ланцюга. Кілька чоловіків обмінялися короткими фразами, які, здається, пояснили все так, як їм хотілося. Їхній ватажок стояв поруч зі мною — це був молодий, широкогрудий негр, закутаний у темно-синій клапоть матерії з торочками, він мав роздуті ніздрі й майстерно завите у масні кучері волосся.

— Ага! — сказав я, просто щоби повестися по-товариському.

— Злови їх! — гаркнув негр, витріщивши налиті кров’ю широко розплющені очі й поблискуючи гострими зубами. — Злови їх. І віддай нам.

— Вам? — перепитав я. — А щó би ви з ними зробили?

— Ми їх їсти! — відповів той коротко, і, опершись на поручні, подивився на туман замисленим і сповненим гідності поглядом.

Я, поза сумнівом, жахнувся б, якби мені не прийшло б у голову, що він та його хлопці, напевне, дуже голодні, і їхній голод дедалі посилювався щонайменше впродовж останнього місяця. Їх наймали на шість місяців (не думаю, що хоча б хтось із них мав чітке уявлення про час, принаймні таке, яке маємо ми, перебуваючи наприкінці незліченних століть; вони ж досі стояли біля витоків часу і не могли користуватися успадкованим досвідом), а що контракт їхній був укладений згідно з фарсовим законом, яким послуговувались у низині ріки, то нікому й на гадку не спало потурбуватися, як же ці негри житимуть на пароплаві. Звичайно, бідаки принесли зі собою гниле м’ясо бегемота, проте його б не вистачило надовго, навіть якби подорожні не викинули більшу його частину за борт, незважаючи на ображений галас. Може, це трохи й нагадувало свавілля, але у тому випадку це була законна самооборона. Людина не годна дихати повітрям, у якому стоїть запах гнилого бегемотячого м’яса, — ні вдень, ні вві сні, ні під час їжі — без ризику для життя. Крім того, чорношкірі щотижня отримували по три шматки латунного дроту, кожен близько дев’яти дюймів завдовжки: теоретично вони повинні були вимінювати щось собі на поживу у селах на березі річки за ту поширену валюту. Втім, бачите, як теорія спрацювала на практиці? То сіл не було, то люди на березі виказували ворожість, то начальник, котрий, як і ми всі, харчувався консервами і вряди-годи старим козлячим м’ясом, чомусь не хотів зупиняти пароплав. Тож я не знаю, яка користь була нашим чорношкірим із їхньої чудернацької зарплатні, — хіба що вони ковтали той дріт або робили з нього петлі для риболовлі. Але повинен сказати, що виплачували її з регулярністю, гідною великої і шанованої торгової компанії. Крім бегемотячого м’яса, єдине, що тубільці мали їстівного — хоч на