Покарання - Роман Квант

— Слухай, Міську, а яке сьогодні число?

Він задумливо почухав підборіддя.

— А хрін його знає. Я всє врємя путаюся в датах. Мабуть, шосте вересня.

— Шосте? — здивовано питаю я, не в змозі зорієнтуватися у часі.

— Точно шосте.

— Ти впевнений?

Це мене ставить у глухий кут. Адже вчора було четверте вересня. Чи може все-таки п’яте? А якщо в мене амнезія?

— Абіжаєш. Сьогодні субота, шосте вересня дві тисячі дев’ятого року. Перша субота цієї осені. Треба відмітити цю подію.

Я точно пам’ятаю, що з членами клубу «Аномалія» збиралися на одній дачі у четверг. Себто, це було четверте число. А що зі мною було п’ятого? Невже затемнення свідомості? Я не знаю жодних наркотиків, які б так вирубали тебе більш, ніж на добу.

— Щось у мене все переплуталося…

— Важкий день?

— Важке життя, — уточнив я.

Тепер я остаточно ступив на дорогу божевілля. Як можна опинитися в невідомому селі «Глибоководне», не пам’ятаючи при цьому свій минулий день? Що взагалі було вчора? Де я був і чим саме займався? Не міг я після наркоти так переплутати усі дати в голові. Хоча, насправді, міг, звісно. Психотропні речовини можуть пошкодити частину кори головного мозку і викликати при цьому повну або часткову амнезію. Я вже мовчу про більш серйозні наслідки від прийому наркотиків.

— Так сьогодні точно шосте вересня? — спитав я ще раз, маючи надію, що водій усе переплутав.

— Чувак, атвєчаю, шосте! Я недавно вийшов із запою, але відразу уточнюю дату у людей, щоб не заплутатися. А то водка повністю розум вимикає! Ну сьогодні треба загуляти! Перша субота осені в цьому році. А ти не парся. Пройде час і все пригадаєш. З ким гуляв, скільки пив. Шо робили? Не вспомніш сам, так корєши памогут.

— Памогут, — автоматично повторив я, думаючи зараз зовсім про інше.

Балачки цього водія починали мене дратувати і виводити із себе. В мене був такий стан, що потребував глибокого, детального осмислення, переоцінки життєвих пріоритетів та остаточних висновків того, що зі мною відбулося останнім часом. Але в компанії цього Михайла, задумане ніяк не можливо було здійснити.

Раптом він різко зупинив авто на узбіччі дороги. Якби я був без паса безпеки, то міг би вдаритися рукою об лобове скло і розбити його.

— Слухай, Остапе, далі я тебе не повезу. Тут моє помешкання. Он ота хата сусідня… — він показав рукою на невеличку, стару хатинку.

— Ясно. С кільки з мене бабла?

— Та не скільки. До Дніпра ше кілометрів вісімдесять. Зараз темніє. Ти не доберешся додому автостопом. Та і психи можуть їздити такими дорогами. Зайди краще до нас. У мене самогонка класна.

Я завагався.

— Та не зручно якось…

Мішко навіть трохи розізлився від цих слів.

— Та не парься ти. Всьо ніштяк. Ходімо, переночуєш у нас. Відпочинеш. А завтра я тебе сам відправлю додому.

— Тоді з мене коньяк. Я не звик комусь падати на голову і бухати на халяву. Особливо, коли при грошах.

— От і чудово.

Здається Мішкові сподобалась моя пропозиція і він не збирався від неї відмовлятися.

Хата Міська була невеличка, старенька із солом’яним дахом, що особливо нічим не відрізнялася від таких же сільських хатинок, оповитих затишком, тишею та розміряним життям. У хліві була корова і кілька свиней. Біля дерев’яної будки ліниво лежав здоровенний чорний пес, що кліпав на мене очима, але не проявляв жодної цікавості. Огород йшов прямо за хатою, але там більше росло будяків, ніж корисних поживних рослин.

Чисте, лісове повітря нагадувало мені дитинство, коли я жив у селі в гостях у бабці. Але у бабці село було більш живим, реалістичним. А тут кидаєш погляд, бачиш декілька старезних хат і не менш старих людей, та розумієш, що це село вимирає. Ніхто не хоче більше в ньому жити. А з кожним роком найзавзятіші господарі, поважні мастодонти потроху доживають останні роки свого життя. І їх ставало дедалі менше та менше.

Мішко загнав авто у старий, заржавілий гараж невідомого покоління, що міг в будь-який момент розвалитися прямо на очах. Але мене цікавив не гараж, а можливість розслабитися тут та забути про існуючі проблеми на певний час. Хоча, це не вирішить мої питання і всі вчорашні перипетії.

Господар запропонував мені заходити у дім. Я опинився в середині затишної, маленької хатинки, що була обставлена за усіма правилами західної України. Кілька маленьких, але комфортних кімнат наче були створені для такого віддаленого від цивілізації життя. Нічого зайвого, ніяких величезних шафів, столів, а лише заправлене ліжко, кілька стільців та журнальний столик. На стіні висів образ Божої матері. А от кухня повністю була заставлена побутовими предметами і стіл займав більше половини простору.

Я сів на запропонований стілець і тільки зараз відчув, наскільки зголоднів. Чорт, та я нічого взагалі не тримав у роті від вчорашнього дня!

З комори вийшла повна, приземиста жінка в потріпаній робочій фуфайці і синіх спортивних штанах, на яких поналипали куряче пір’я. В руках вона тримала відро з молоком. Очевидно, щойно подоїла корову і тепер має свіже, парне молоко на вечір.

— Слава Ісусу!

— Доброго вечора! — привітався я.

— Дарцю, це мій гість Остап. Він буде ночувати у нас. Я його підвіз від старої балки.

— Це добре. А звідки ви? — господиня з не прихованою цікавістю уважно на мене дивилася.

— Із Дніпропетровська.

— О, то ви з великого міста! Напевно, там життя вирує, так?

— Звичайно, — підтвердив я.

— А в нас така тиша, спокій. Немає оцієї метушні та великих заводів…

— Жінко, досить теревенити! — втрутився Мішко. —