За п’ять кроків до кохання - Рейчел Ліппінкотт
Хитаю головою, і на моїх губах проступає усмішка, коли я кладу записку на місце й підходжу до справжнього візка. Переставляю кілька пляшечок із пігулками, ще раз переконуючись, що все в тому ж хронологічному порядку, що я внесла в застосунок, звірившись зі схемою лікування, розмальованою в стилі «Донкі-Конга».
Ще раз перевіряю його ноутбук, аби дізнатися, як швидко завантажиться програма за посиланням, що я йому надіслала, і намагаюся зайвий раз не дихати в цій заселеній бактеріями B. cepacia кімнаті.
Завантажено на 88 відсотків.
Моє серце падає в п’яти, коли чую шум за дверима, і я прикриваю долонею клавіатуру, злякавшись, що нас упіймали.
«Благаю, тільки не Барб. Благаю, тільки не Барб».
Вона має бути на обідній перерві, але якщо вже повернулася й одразу взялася до своїх понеділкових оглядів, вона мене вб’є.
Кроки Вілла лунають у коридорі туди-сюди, і я навшпиньках підходжу до дверей і мало не припадаю вухом. Але з полегшенням чую лише їхні два голоси.
— Ти все стер, так? — каже По.
— Звісно, стер. Двічі, для певності, — відповідає Вілл. — Тобто, зрозуміло, це була не моя ідея, ти ж знаєш.
Я поправляю ізоляційну накидку поверх свого одноразового халата й відчиняю двері, мружачись на них крізь захисні окуляри.
По розвертається на своєму скейтборді обличчям до мене.
— Боже, Стелло. Я тобі казав, яка ти га-а-арна сьогодні?
Вони з Віллом утретє заходяться реготом через мій саморобний костюм хімзахисту. Я зиркаю на них, а потім кидаю погляд у коридор.
— Досі нікого?
Він відштовхується на своєму скейтборді й повільно котиться повз пост медсестер, зазираючи за стійку.
Показує мені великий палець.
— Тільки поквапся.
— Я майже закінчила! — кажу я, прослизаючи знов до кімнати й зачиняючи двері.
Я оглядаю візок із ліками, вдоволено зітхаючи над тим, як ретельно він упорядкований. Але потім бачу стіл, на якому стоїть його ноутбук, і він такий… ні. Підходжу, беру жменю кольорових олівців і кладу їх на безпечну підставку для олівців, де їм місце. Розправляю журнали й альбоми, слідкуючи, щоб вони були впорядковані за розміром, і коли я це роблю, звідти випадає папірець.
Карикатурний, дуже схожий на Вілла хлопчик з двома повітряними кульками качає повітря у здуті легені, і його обличчя червоне від натуги. Усміхаюся, читаючи підпис унизу: «Просто дихай».
Це справді чудово.
Простягнувши руку, м’яко обводжу пальцем легені Вілла, як роблю з малюнком Еббі. Мої пальці в рукавичках торкаються маленького шаржу Вілла, його гострої щелепи, скуйовдженого волосся, блакитних очей і тієї ж бордової толстовки, в якій він був на даху.
Бракує лише усмішки.
Дивлюся на стіну й помічаю, що над його ліжком висить лише стара карикатура. Узявши кнопку з маленької банки, вішаю шарж на стіну під нею.
Дзенькає ноутбук, і я кліпаю очима, швиденько прибираючи руку. Завантаження завершене. Обертаюся, підходжу до столу й від’єдную телефон. Згрібши все разом, відчиняю двері й простягаю телефон ненамальованому Віллу.
Він тягнеться, щоб узяти його в мене, другою рукою поправляючи маску.
— Я створила застосунок для хронічно хворих. Медичні карти, графіки, — буденно знизую плечима. — Він сповіщатиме тебе, коли треба прийняти пігулку чи виконати процедуру…
— Ти створила застосунок? Тобто сама написала? — перериває він мене, здивовано переводячи з телефона на мене розширені блакитні очі.
— Екстрена новина. Дівчата вміють програмувати.
Його телефон цвірінькає, і я бачу, як на екрані з’являється анімована пляшечка з пігулками.
— Івакафтор. Сто п’ятдесят міліграмів, — кажу я йому. Чорт, мені вже краще.
Підіймаю брови на Вілла, який уперше дивиться на мене без глуму. Він вражений. Добре.
— Мій застосунок такий простий, що навіть хлопці в ньому розберуться.
Повільно йду геть, упевнено хитаючи уявними стегнами, і мої щоки теплішають. Я йду прямісінько до вбиральні в іншому кінці поверху, куди ніхто не ходить.
Вмикається світло, і я зачиняю за собою двері. Здираю з себе рукавички й хапаю кілька дезінфекційних серветок з круглого кошика біля дверей, тричі обтираю ними руки. Повільно видихаючи, зриваю з себе все, що на мені: бахили, шапочку, маску, халат і накидку. Усе це заштовхую в сміттєвий кошик, пхаю донизу та опускаю кришку, а тоді біжу до раковини.
У мене мурахи по шкірі, наче я вже відчуваю, як бактерія B. cepacia шукає шлях прослизнути в моє тіло і впитися в мене.
Підходжу до раковини й відкриваю кран, з якого гучно б’є гаряча вода. Вчепившись у гладеньку порцеляну, оглядаю себе в дзеркалі, стоячи перед ним у бюстгальтері й трусиках. Кілька рельєфних шрамів від численних операцій перерізають мої груди й живіт, ребра випинаються з-під шкіри, коли дихаю, гострий кут ключиці здається ще гострішим у тьмяному світлі вбиральні. Почервоніння навколо гастротрубки стає все гіршим — явно починає розвиватись інфекція.
Я надто худа, надто покоцана, надто… Зустрічаю свої горіхові очі в дзеркалі.
Чого це Вілл хоче намалювати мене?
Його голос лунає у мене в голові, називаючи мене красунею. Красунею. І від цього моє серце йойкає, чого не мало б відбуватися.
Дзеркало затуманює пара, розмиваючи зображення. Відвертаюся й тисну на дозатор мила, доки те не виливається з руки. Тру ним долоні, руки та обличчя, змиваючи все в раковину. Потім наношу трохи надміцного антисептика для рук на додачу.
Витираюся, підіймаю кришку другого сміттєвого кошика й дістаю сумку з одягом, яку розважливо поклала сюди годину тому, збираючись до Віллової кімнати. Одягнувшись, востаннє кидаю погляд у дзеркало, перш ніж крадькома вийти з убиральні, аби ніхто не бачив. Як новесенька.
Розтягнувшись на ліжку, я боязко переглядаю список завдань на понеділок, але все одно продовжую гортати соцмережі в телефоні. Відкриваю історію Каміли в інстаграмі, в мільйонний раз передивляюсь, як вона щасливо махає на камеру з байдарки, тримаючи телефон над головою, щоб видно було, як позаду несамовито гребе Мія.
Більшість часу після таємної небезпечної операції я дистанційно насолоджуюся Кабо через публікації однокласників в інстаграмі. Плаваю з маскою в кришталево-чистих водах з Мелісою. Ходжу під вітрилом із Джудом, щоб побачити Арку Кабо-Сан-Лукас. Ніжуся на пляжі з не надто засмученою на вигляд Брук.
І вже коли я
