Посмертні записки Піквікського клубу - Чарльз Діккенс

— Я бачив, як вона сама його цілувала, — лиховісна усмішка скривила губи хлопця.

З своєї схованки містер Джінгл не міг бачити виразу, якого набрало обличчя леді, а то він, напевне розсміявся б і тим виявив себе. Але він не розсміявся, а уважно слухав. До його вух долітали уривки гнівливих фраз: „Які Без мого дозволу. У такому віці! Нещасна я! Могла б почекати, коли я вмру". Потім він чув, як затріщала під ногами хлопця жорства. Джо пішов, і стара залишилась сама.

Може, це був незвичайний збіг обставин, але факт, що через п’ять хвилин по прибутті минулої ночі на Мейнорську ферму містер Джінгл вирішив, не гаючи часу, почати наступ на серце дівулі — тітки. Він був досить кмітливий і спостеріг, що його невимушені манери не були неприємні об’єктові його нападу, і до того ж мав підстави гадати, що в тітки є найкраща з жіночих чеснот — гроші.

Заглибившись у міркування з приводу цього, Джінгл під захистом згаданих кущів вибрався з своєї схованки і пробрався до дому. Доля, здавалось, опікувалася ним. Містер Тапмен і решта джентльменів саме вийшли з саду, а молоді панни, як йому було відомо, гуляли після сніданку. Поле було вільне.

Двері в їдальню були причинені. Він зазирнув туди.

Тітка сиділа за рукоділлям. Джінгл кашлянув. Вона глянула на нього й усміхнулася. Нерішучість не була в числі прикмет вдачі містера Джінгла. Він таємничо поклав палець на губи, ступив у кімнату й зачинив двері.

— Міс Вордл, — сказав містер Джінгл з удаваним запалом, — вибачте сміливість… недовга знайомість… нема часу для церемоній… все викрито.

— Сер… — промовила дівуля-тітка, вражена несподіваним з’явленням і не певна, чи сповна він розуму.

— Тихо! — сказав містер Джінгл театральним шепотом. — Гладкий хлопець… обличчя, як пудинг… круглі очі… мерзотник. — Тут він промовисто тріпнув головою, а тітка затремтіла з переляку.

— Ви, я думаю, маєте на увазі Джозефа? — спитала леді, силкуючись здаватися спокійною.

— Так, мадам… клята штука той Джо… зрадливий собака Джо… розказав старій леді… леді лютує… аж нетямиться… бесідка… Тапмен… цілував і обіймав… і всяка штука… Га, мадам, га?

— Містер Джінгл, — сказала тітка, — якщо ви прийшли сюди ображати мене…

— Ні в якому разі,— відповів Джінгл, — підслухав розмову… прийшов попередити вас про небезпеку… запропонувати свої послуги… уникнути скандалу. Ніколи й на думці не мав… думаєте — образа… зараз іду геть, — і він повернувся, ніби наміряючись здійснити загрозливу обіцянку.

— Що ж мені робити? — ридала тітка. — Мій брат озвіріє.

— Безперечно, — погодився Джінгл, — він лютуватиме.

— О, містер Джінгл, що можу я сказати? — скрикнула тітка в другому нападі розпачу.

— Скажіть, що то йому приснилось, — холодно порадив Джінгл.

Промінь надії майнув у серці тітки. Джінгл помітив це і скористався з вигід свого становища.

— Пху, нічого легше… поганий хлопчисько… чарівна жінка… хлопця відбатожать… вам повірять… справі край… все гаразд.

Чи вплинула можливість уникнути прикрих наслідків зробленого гладким хлопцем викриття, чи комплімент "чарівна жінка" пом’якшив її горе, але стара дівиця почервоніла і вдячно глянула на Джінгла.

Хитрющий джентльмен глибоко зітхнув, на пару хвилин втупив очі в обличчя тітки, мелодраматично здригнувся й раптом одвів свій погляд.

— Ви, здається, нещасні, містер Джінгл, — співчутливим тоном промовила леді.—Чи не можу я, бувши вдячною за вашу допомогу, спитати про причину й постаратись полегшити ваше горе?

— А! — скрикнув містер Джінгл, знову здригнувшись. — Полегшити… полегшити мої муки, обдаровуючи любов’ю людину, нечулу до свого щастя… людину, якай тепер уже накидає оком на вашу племінницю, створіння, що… та ні! Він мені друг; я не хочу виявляти його хиби. Прощайте, міс Вордл! — Закінчивши цю промову, найзв’язнішу з будьколи виголошених ним, містер Джінгл підніс до очей рештки вищезгадуваної хусточки й пішов до дверей.

— Стійте, містер Джінгл! — спинила його дівуля — тітка. — Ви натякнули на містера Тапмена. Я прошу пояснити ваш натяк.

— Ніколи! — викрикнув містер Джінгл своїм професіональним (тобто театральним) тоном. — Ніколи! — і на ознаку того, що не хоче дальших запитань, підсунув стілець до крісла тітки й сів на нього.

— Містер Джінгл, — сказала тітка, — я прошу, я благаю… якщо ви знаєте якусь жахливу тайну, що стосується до містера Тапмена, відкрийте її.

— Чи ж можу я, — промовив Джінгл, не відводячи очей від тітчиного обличчя, — чи можу я бачити… любе створіння… жертва безсердечної зажерливості.

Деякий час він нібито змагався з багатьма різноманітними почуттями, а потім тихо сказав:

— Тапмен шукає тільки ваших грошей.

— Негідник! — верескнула обурена дівуля (сумніви містера Джінгла були розвіяні — вона мала гроші).

— Ще більше, — вів далі Джінгл, — кохає іншу.

— Іншу! — зойкнула леді.— Кого?

— Дівчина… з карими очима… небога Емілія. — Запанувала мовчанка.

Коли в цілому світі й був хтось, кого тепер дівуля — тітка смертельно й щиро ненавиділа, то це була названа племінниця Емілія. Обличчя й шия її почервоніли, і вона, не кажучи й слова, зневажливо хитнула головою. Потім, кусаючи губи і задравши ніс, вона промовила:

— Не може бути. Я не вірю цьому.

— Придивіться до них, — порадив Джінгл.

— Буду, — відповіла тітка.

— Як він на неї поглядає.

— Буду.

— І як він говорить з нею.

— Буду.

— Сьогодні за обідом він сяде коло неї.

— Нехай.

— Він говоритиме їй компліменти.

— Нехай.

— Буде віддавати всю свою увагу.

— Нехай.

— І зневажатиме вас.

— Мене! — охнула тітка. — Він — мене! — і вона затремтіла від гніву й ревнощів.

— Тоді ви переконаєтесь? — спитав Джінгл.

— Переконаюся.

— І помститесь?

— Так.

— Ви відмовитесь від нього?

— Назавжди.

— І візьмете когось іншого.

— Так.

— Візьмете?

Містер Джінгл упав навколішки, простояв так п’ять хвилин і встав лише тоді, коли тітка обіцяла покохати його, з умовою, що він спершу виведе на свіжу воду містера Тапмена.

Подати докази мусив містер Тапмен, і він подав їх уже за обідом. Тітка ледве йняла віри своїм очам. Містер Тресі Тапмен, сівши поруч з Емілією, шептав, зітхав і усміхався наввипередки з містером Снодграсом. Ні слова, ні погляду не кинув він гордості свого серця, тій, що тільки напередодні ввечері слухала його палкі слова.

„Клятий хлопчисько! — думав містер Вордл, що чув усю історію від своєї матері.— Клятий хлопчисько! Він, напевне, спав, і все йому примарилось".

„Зрадник! — думала тітка — дівуля. — Милий містер Джінгл не обдурив мене. О, як ненавиджу я того падлюку!“

Подані далі рядки мають пояснити читачеві таку, здавалося б, незбагненну зміну в поведінці містера Тресі Тапмена.

Час — вечір. Місце дії —сад. По одній з алей гуляють дві постаті. Одна — коротка й огрядна; друга — довга й худорлява. То були містер