Посмертні записки Піквікського клубу - Чарльз Діккенс

— Стара дурепа! — буркнув містер Джінгл, ідучи коридором униз.

Важка річ — говорити про зрадливість, притаманну своїй статі, і через те ми не будемо стежити за міркуваннями містера Джінгла, що снувались в його голові, поки вій ішов до Докторської Колегії. Досить сказати, що, уникнувши пастки у вигляді двох драконів у білих хвартухах, які охороняють вхід до цього зачарованого місця, він щасливо добрався до контори вікарія і, діставши вельми люб’язного листа на пергаменті, яким архієпіскоп кентерберійський „вітав улюблених своїх вірних Альфреда Джінгла й Рахіль Вордл", бережно поклав у кишеню цей містичний документ і, тріумфуючи, подався назад до Боро.

Він був іще в дорозі до „Білого Оленя", коли в двір його увійшли два огрядні джентльмени та один сухорлявий і почали озиратись навколо, немов шукаючи авторитетну особу, яка могла б дати їм потрібні відомості. Містер Семюел Веллер саме ваксував пару ботфортів — власність одного фермера, що підживлявся легким сніданком з трьох фунтів холодного м’яса та відповідної кількості портеру, натомившись на боровському ринку.

— Слухайте, голубчику! — озвався до Сема худорлявий джентльмен.

„Напевне, хоче спитати щось на дурничку, — подумав Сем, — інакше не був би він такий люб’язний". — До ваших послуг, сер.

— Слухайте, голубчику, — сказав сухорлявий джентльмен дружнім тоном. — Чи багато у вас пожильців? Справи йдуть добре? Га?

Сем глянув на джентльмена. То був невисокий худорлявий чоловічок із смаглявим обличчям і маленькими неспокійними чорними оченятами. На ньому був чорний костюм, блискучі, як його очі, чоботи, біла краватка і чиста сорочка. З кишені на жилеті звисав золотий ланцюжок з печатками. Чорні лайкові рукавички він носив не на руках, а в руках, а коли говорив, то засував руки під фалди фрака, як людина, що звикла ставити послідовні запитання.

— Добре йдуть справи, га? — повторив він.

— О, дуже добре, сер, — відповів Сем. — Не банкрутуємо, але й капіталів не набуваємо, їмо баранину без спецій, але віддаємо перевагу м’ясові перед хріном.

— А ви, я бачу, дуже язикатий, — зауважив чоловічок.

— Мій старший брат хворів на цю хворобу. Вона, певно, заразлива, бо я спав в одній кімнаті з ним.

— Цікавий у вас будинок; певно, старий? — озирнувся навколо чоловічок.

— Якби ви повідомили, що завітаєте до нас, ми б його відремонтували, — не вгамовувався Сем.

Низенький чоловічок наче трохи оторопів перед такою балакучістю, і між ним і двома огрядними джентльменами відбулась коротенька нарада. По закінченні її низенький чоловік узяв понюшку тютюну і, видимо, намірявся відновити розмову, коли в неї втрутився один з огрядних джентльменів, що на додаток до благодушного обличчя мав ще пару окулярів і пару чорних гетрів.

— Річ у тім, — сказав добродушний джентльмен, — що мій друг (І він показав пальцем на другого огрядного джентльмена) дасть вам півгінеї, коли ви відповісте йому на одне чи два…

— Ні, перепинив худорлявий, — прошу, дозвольте мені, сер. Найперший принцип у таких справах полягає в тому, що, коли їх доручається фахівцям, сторонні люди не повинні встрявати. Мусите покладатись на фахівця. Отже, містер… містер; я забув прізвище вашого друга, — звернувся він до другого огрядного джентльмена.

— Піквік, — сказав містер Вордл, бо то був не хто інший, як ця весела особа.

— А, Піквік… отже, вибачте, містер Піквік, я дуже охоче прийму вашу пораду але тільки зроблену приватним способом, а не тут, коли я виконую свої офіціальні обов’язки. Ви ж тільки шкодите мені, почавши розмову про гінею. Не можна так, любий сер, їй — богу не можна, — і низенький чоловік узяв на доказ ще одну понюшку тютюну й дуже виразисто глянув на містера Піквіка.

— Єдине, чого я хотів, це — якомога наблизити всю справу до кінця, — виправдувався містер Піквік.

— Цілком правильно, цілком правильно, — погодився чоловічок.

— І тому я й удався до аргументу, що, як я знаю з власного досвіду, найкраще діє на людей в усіх випадках.

— Так, так, — сказав низенький чоловік, — дуже добре; безперечно, ви маєте рацію, але вам слід було доручити зробити це мені.

— В чім тут річ? — примовився Сем. — Ви хотіли були дати мені півгінеї. Я ласкаво згоджуюсь узяти її. Найближче питання таке: якого біса вам од мене треба? — як казав колись один, побачивши привид.

— Нам треба знати… — почав був містер Вордл.

— Але прошу вас, любий сер, прошу вас, — перебив йому мову діловитий чоловічок.

Містер Вордл знизав плечима й замовк.

— Нам треба знати, — урочисто сказав чоловічок, — і ми питаємо саме вас, щоб не знімати бучі в готелі— ми хочемо знати, хто у вас тепер проживає?

— Хто проживає? — перепитав Сем, в уявленні якого пожильці ототожнювалися з частинами туалету, дорученого його доглядові.— В номері шостому — милиця; в тринадцятому — чоботи з гессенської шкіри; на комерційній половині — дві пари полуботок; оці ботфорти— в кімнаті біля буфету, а ці п'ять пар ботфортів— у загальній кімнаті.

— І більше нікого? — сказав низенький чоловік.

— Заждіть трохи, — відповів Сем, пригадуючи. — А! ще пара здорово підтоптаних велінгтонських черевиків та пара жіночих черевиків з номера п’ятого.

— Які черевики? — спитав містер Вордл, що разом із містером Піквіком зачудовано слухав незвичайний перелік пожильців.

— Провінціальної роботи, — відповів Сем.

— А прізвище майстра є?

— Браун.

— Звідки?

— З Маглтона.

— Це — вони! — скрикнув містер Вордл. — Хвалити бога, ми таки знайшли їх.

— Тихо! — застеріг Сем. — Велінгтони пішли до Докторської Колегії.

— Невже? — сполошився низенький.

— Так; по дозвіл.

— Ми прийшли вчасно, — зрадів Вордл. — Де кімнати? Не можна гаяти й хвилинки.

— Прошу, любий сер, прошу! — непокоївся низенький. — Обережно, обережно! — Він видобув з кишені шовковий червоний гаманець і, витягаючи звідти соверен, пильно подивився на Сема, а той — знову усміхнувся.

— Одведіть нас до неї—і соверен ваш, — пообіцяв низенький чоловік.

Сем поставив набік ботфорти й повів їх темним коридором та сходами на другий поверх. В кінці другого коридору він спинився і простяг руку.

— Маєте, — шепнув низенький чоловік, кладучи монету в руку свого гіда[13].

Сем ступив ще кілька кроків. Два приятелі і їхній радник ішли слідом за ним. Біля дверей він зупинився.

— Тут? — пошепки спитав маленький джентльмен.

Сем ствердно кивнув.

Старий Вордл одчинив двері, і всі троє ввійшли в кімнату саме тоді, як містер Джінгл, що тільки но повернувся, передавав дівулі-тітці дозвіл.

Дівуля верескнула й упала в крісло, затуляючи руками обличчя. Містер Джінгл вихопив у неї дозвіл і заховав його собі в кишеню. Небажані гості ступили на середину кімнати.

— Ви — підлий негідник, сер! —