Посмертні записки Піквікського клубу - Чарльз Діккенс

— Сюди, сюди… надзвичайна штука… сила пива… свинина… м’ясо… цілі туші… гірчиця… возами… розкішний день… сідайте, прошу… будьте, як удома… радий вас бачити… дуже.

Містер Піквік сів, як йому було запропоновано. За вказівками свого таємничого друга сіли і містер Вінкл, і містер Снодграс. Містер Вордл дивувався мовчки.

— Містер Вордл, мій друг, — одрекомендував містер Піквік.

— Ваш друг… Любий сер… як ся маєте?.. Друг моїх друзів… Вашу руку, сер! — І незнайомий схопив руку містера Вордла з таким запалом, ніби вони приятелювали вже багато років, потім відступив трохи назад, подивився на нього здаля і знову стиснув йому руку, якби то було можливо, ще палкіше.

— Спасибі. А ви як сюди потрапили? — спитав містер Піквік з усмішкою, де добродушність змагалася із здивуванням.

— Як?.. Потрапив… спинився в готелі „Корони"… в Маглтоні… стрінув партію… фланелеві куртки… білі штани… анчоуси… сендвічі… нирки з перцем… гарні хлопці… розкіш!

Містер Піквік був досить обізнаний з стенографічною системою розмови незнайомця і з його уривчастих пояснень зрозумів, що він якось завів знайомство з маглтонськими крикетистами, своїм звичаєм обернув просте знайомство у дружбу і дістав запрошення на матч. Отже, задовольнивши свою цікавість, наш герой наклав на ніс окуляри й приготувався стежити за грою, що саме розпочиналася.

Перші починали маглтонці, і всі з захопленням дивились, як містер Дамкінс і містер Подер, два найвідоміші грачі славетного маглтонського клубу, з киями в руках підійшли до своїх воріт. Містер Лафі, найвидатніша окраса Дінглі-Дела, мав виступати проти грізного Дамкінса, а містера Страглса обрано, щоб учинити таку ж послугу непереможному Подерові.

Грали завзято. Палкий Лафі й ентузіастичний Страглс показували дива спритності та досвіду, щоб підтримати славу Дінглі-Дела, але все даремно. Дінгліделці мусили здатись і визнати перевагу маглтонців.

Незнайомий тим часом їв, пив і безперестанку балакав. За кожен влучний удар він поблажливим і протекторським тоном висловлював похвалу, а за кожну хибу виливав на голову винного своє незадоволення такими виразами, як: йолоп вайло, роззява і таке інше. Ці поклики зробили йому репутацію великого й непомильного судді в таємницях благородної гри — крикету.

— Надзвичайна гра… здорово грали… деякі удари чудові,—казав незнайомий, коли по закінченні матчу обидві партії зійшлися під наметом.

— А ви самі грали коли небудь, сер? — спитав містер Вордл, якого дуже тішила балакучість незнайомого.

— Чи грав? Я думаю… тисячі разів… не тут… у Вест — Індії… страшенно захоплююча штука… хвилює… дуже.

— В таких жарких країнах це — занадто гаряча розвага, — зауважив містер Піквік.

— Гаряча… до біса жарка… пекуча… Одного разу грав матч… парний… мій друг полковник… сер Томаз Блазо… один з найвидатніших крикетистів… у цілому світі… Кидаємо жеребок… починаю перший… сьома година ранку… прислуговують шестеро тубільців… спека неймовірна… всі шість знепритомніли… віднесли… свіжих шестеро… теж зомліли… Б’є Блазо… підтримують під руки двоє тубільців… не може мене вибити… і собі зомліває… відносять полковника… нема з ким грати… вірний слуга… Кванко Самба… лишається один… сонце палить… киї розпечені, як залізо… м’ячі стали аж чорні… п’ятсот сімдесят раундів… майже знемігся… Кванко збирає останні сили… вибиває мене… я купаюсь і сідаю обідати.

— А що сталося з тим чоловіком, сер? — спитав старий джентльмен?

— З Блазо?

— Ні, з іншим.

— Кванко Самба?

— Так, сер.

— Бідний Кванко… вже не одужав… вибив мене…

І помер, сер.

Тут незнайомий притиснувся обличчям до великого кухля. Чи то він хотів приховати своє хвилювання, чи бажав порозкошувати пивом, ми того не знаємо. Знаємо тільки, що він раптом спинився і, затаївши дух, став занепокоєно дивитись на двох старшин дінгліделського клубу, що підійшли до містера Піквіка й сказали:

— Ми влаштовуємо обід у готелі.Голубий Лев" і сподіваємось, що ви з вашими друзями приєднаєтесь до нас.

— Звичайно, — додав містер Вордл, — до числа ваших друзів ми залічуємо й містера… містера… — і він глянув на незнайомого.

— Джінгла, — сказав балакучий джентльмен, одразу повеселішавши. — Джінгл, Альфред Джінгл, есквайр, власник маєтку. "Ніякого", що міститься в "Ніде".

— Дуже буду радий, — відповів містер Піквік.

— І я теж, — сказав містер Джінгл і, взявши під руки містера Піквіка і містера Вордла, конфіденціально зашепотів на вухо першому:

— З біса добрий обід… холодний, але смачний… ранком зазирнув на кухню… птиця… пироги… і все таке… хороші хлопці… добре виховані… чемні… дуже.

Обід був уже готовий, і товариство зараз же подалось до міста, купками по два — три чоловіка, і через чверть години всі сиділи у великій залі маглтонського готелю „Голубий Лев". Головував містер Дамкінс. Обов’язки заступника голови виконував містер Лафі.

Лунала загальна розмова; стукали ножі, виделки й тарілки; троє лакеїв із затурканими головами бігали туди й сюди; ситні страви швидко зникали з стола; і всій цій метушні веселий містер Джінгл допомагав із запалом принаймні півдюжини звичайних людей. Коли всі наїлись досхочу, скатертину зняли і на стіл поставили пляшки, склянки та десерт, після чого слуги вийшли, щоб „не заважати", а справді — щоб доїсти всі залишки.

Серед загальних веселощів і голосних розмов дивно було бачити маленького чоловічка з пихатим обличчям, де було написано: „не супереч мені, або я сердитимусь", що сидів спокійно й самотньо. Коли розмова трохи стихала, він зневажливо озирався навколо й покашлював з виразом недосяжної вищості. Нарешті, скориставшись тим, що на момент відносно стихло, чоловічок озвав голосно й урочисто:

— Містер Лафі!

Зараз же впала цілковита тиша, і той, до кого звернувся чоловічок, відповів:

— Сер!

— Я хотів би сказати кілька слів, сер, і прошу джентльменів наповнити їхні склянки.

Протекторальне „Слухайте, слухайте!“ містера Джінгла підтримала решта товариства, склянки були налиті, і заступник голови, прибравши уважливого вигляду, запросив:

— Містер Степл!

— Сер! — почав маленький джентльмен, підводячися з свого стільця. — Я звертаюсь до вас, а не до нашого шановного голови, через те, що наш шановний голова до певної, я сказав би, до значної міри становить предмет моєї… моєї… так би мовити…

— Розвідки, — підказав містер Джінгл.

Так, розвідки, — погодився маленький чоловічок. — Дуже дякую моєму шановному другові, якщо він дозволить називати його так, за поміч. (Чотири: „слухайте!“, що з них одне, безперечно, належить містерові Джінглу). — Сер, я делець, дінгліделець (ухвальні вигуки). Я не маю честі бути мешканцем Маглтона і, щиро сказати, не домагаюся цієї честі. Зараз поясню — чому (слухайте, слухайте!). Я охоче визнаю всі заслуги Маглтона і всі