Посмертні записки Піквікського клубу - Чарльз Діккенс
Не можна описати замішання, що сталося в наслідок цього. Не можна переказати, як містер Піквік у першому пориві обурення узвав містера Вінкла негідником; як лежав, розпластавшись на землі, містер Тапмен; як коло нього навколішки стояв вражений розпачем містер Вінкл; як містер Тапмен вимовляв чиєсь жіноче ім’я, розплющував спершу одне око, потім — друге, підводився трохи, а потім падав знову й заплющував обидва. Докладно описати все це не легше, ніж змалювати, як поволі опритомнював безталанний поранений, як схвильовані друзі перев’язували йому руку хусточками і, йдучи нога за ногою, вели його під руки додому.
Коло садової хвіртки товариство зустріли панни, що чекали на нього і на сніданок. Стара дівуля-тітка усміхалася й просила поспішати. Очевидно, вона не знала ще про жахливий випадок, бідолашна. Іноді не знати нічого буває щастям. Група підійшла ближче.
— Не лякайтесь, — застеріг господар, боячись схвилювати своїх дочок. Невеличка купка тісно оточила містера Тапмена, і розібрати, що саме скоїлось, ще не можна було.
— Не лякайтесь! — повторив господар.
— В чім річ? — заверещали дами.
— Містера Тапмена спіткала невеличка неприємність. Тільки й усього.
Дівуля-тітка пронизливо скрикнула, зайшлася істеричним реготом і впала навзнак на руки племінниць.
— Хлюпніть на неї трохи холодної води, — звелів старий джентльмен.
— Ні, ні! — бурмотіла тітка. — Мені вже краще. Белло, Еміліє, покличте хірурга. Він поранений. Може помер? Мабуть… ха… ха… ха! — Тут тітка зазнала нападу номер два із суміші істеричного сміху й верещання.
— Заспокойтесь, — простогнав містер Тапмен, майже до сліз вражений таким співчуттям до його страждань. — Заспокойтеся, люба, мила пані.
— Це — його голос! — верескнула тітка, і в неї стали позначатись симптоми нападу номер три.
— Не хвилюйтесь, прошу, люба мадам, — ніжно промовив містер Тапмен. — Мене ледве зачепило. Запевняю вас.
— То ви не вмерли? — вигукнула істерична леді.— Скажіть, о, скажіть, що ви не вмерли!
— Не верзи дурниць, Рахіль, — втрутився містер Вордл, трохи, мабуть, брутальніше, ніж це пасувало до поетичного характеру сцени. — Яка користь тобі, коли він скаже, що не вмер?
— Ні, ні ! Я не вмер, — ствердив містер Тапмен. — І не потребую ніякої іншої допомоги, крім вашої. Дозвольте мені спертись на вашу руку… о, міс Рахіль! — пошепки додав він.
Стурбована жінка підійшла й подала йому свою руку. В їдальні містер Тапмен почтиво притиснув її руку до своїх уст і впав на канапу.
— Вам млосно? — занепокоїлась Рахіль.
— Ні, нічого. Вже проходить. Тепер мені буде краще, — і він заплющив очі.
— Спить, — прошептала тітка (зорові органи його були заплющені біля двадцяти секунд). — Любий, любий містер Тапмен!
Містер Тапмен схопився на ноги.
— О, повторіть, повторіть ще ці слова! — благав він.
— Ви ж, певно, не чули їх? — зашарілась леді.
— Отже чув, — відказав містер Тапмен. — Якщо ви хочете, щоб я видужав, повторіть їх.
— Тихо! — перебила леді.— Мій брат!
Містер Тресі Тапмен прибрав попередньої пози. В кімнату в супроводі хірурга увійшов містер Вордл.
Оглянувши руку, лікар перев’язав рану, визнавши її зовсім легкою. Заспокоївши своє сумління, товариство заходилось заспокоювати свої шлунки. До всіх повернувся веселий настрій. Тільки містер Піквік сидів похмурий і мовчазний. На обличчі в нього позначалися сумнів і розчарування. Події цього ранку підірвали його довір’я до містера Вінкла.
— Чи граєте ви в крикет? — спитав містер Вордл у невдалого стрільця.
Іншим разом містер Вінкл відповів би ствердно, але тепер він відчув делікатність свого становища і скромно сказав:
— Ні.
— А ви, сер? — зацікавився містер Снодграс.
— Грав колись, — відповів господар, — а тепер давно вже не граю, дарма що належу до числа членів тутешнього клубу.
— Сьогодні, здається, розігрують великий матч, — зауважив містер Піквік.
— Так, — відповів господар, — і ви, думаю, хотіли б побачити його?
— Я, сер, — промовив містер Піквік, — люблю всякий спорт, де життя людське не наражається на небезпеку від самонадійних неуків.
Містер Піквік спинився і пильно подивився на містера Вінкла, що під пронизливим поглядом свого лідера ладен був піти під землю. Через кілька хвилин великий муж одвів свої очі й спитав:
— Нам не дорікатимуть, якщо ми припоручимо нашого пораненого друга дамам?
— Не можна припоручити мене кращим рукам, — сказав містер Тапмен.
— Дійсно, не можна, — ствердив і містер Снодграс.
Залишивши містера Тапмена під опікою жіноцтва, решта гостей, на чолі з містером Вордлем, вирушила на місце, де мало відбутись спортивне змагання, що вивело з стану заціпеніння сонливий Маглтон і прищепило Дінглі — Делеві гарячкову енергію.
До міста було не більше як дві милі; дорога йшла тінявими алеями та відлюдними стежками; розмовляли про красу місцевості навколо, і містер Піквік, що, віддавшися міркуванням, трохи відстав од гурту, майже шкодував, коли побачив себе на головній вулиці Маглтона. Вирішивши завести згодом до записної книжки спостереження, зроблені ним під час подорожі, і свої думки, викликані цими спостереженнями, наш герой поспішив я приєднатись до друзів, які тим часом звернули в бічний провулок і підходили до бойовища.
Ворота були вже поставлені. Розіпнули й два намети для відпочинку та підживлення противних сторін. Гра ще не починалась. Двоє чи троє дінгліделців і стільки ж маглтонців велично бавились, недбало перекидаючись м’ячем. А сила інших джентльменів, як і вони, в солом’яних брилях, фланелевих куртках і білих штанах — костюм, у якому вони дуже скидались на аматорів — мулярів— сновигали між наметами, до яких містер Вордл вів наше товариство.
Численні „доброго здоров’я" привітали з’явлення старого добродія. Багато солом’яних брилів піднялось, багато фланелевих курток нахилилось наперед, коли і він рекомендував своїх гостей — джентльменів із Лондона, що прагнуть потішитися видовищем, яке, — він не мав жодного сумніву, — не розчарує їх.
— Вам краще зайти в намет, сер, — сказав дуже огрядний джентльмен. Його тулуб і ноги нагадували половину велетенського сувою фланелі на двох товстелезних стовпах.
— Там вам було б вигідніше, — ствердив інший огрядний джентльмен, що страшенно скидався на другу половину згаданого сувою.
— Ви дуже ласкаві,— відповів містер Піквік.
— Сюди, будь ласка, — запрошував перший, — це — найкраще місце, — і крикетист, відсапуючись, повів їх до намету.
— Надзвичайна гра… розкішний спорт… чудові справи… дуже… — були слова, що вразили вухо містера Піквіка, коли він вступив у намет. А перше, що впало там йому в очі, був його зеленофрачний друг з рочестерського диліжанса, що повчав добірні кола масонських глядачів. Костюм на ньому був трохи полагоджений, на ногах він мав чоботи, але помилитись не можна було.
Незнайомий зараз
