Книги Якова - Ольга Токарчук
— Придивись, батьку, як воно є у світі, — каже Тові його донька, кохана Ханеле, наче прокинувшись. — В Ісмаеля, у магометан, шукати Шехіну даремно, бо вона перебуває в жінці, а ісмаеліти вважають жінку порожнім місцем, вона — рабиня, яку ніхто не шанує. Шехіну треба шукати в такій країні, де жінку шанують. Саме так є в Польщі: тут не лише стоять перед жінкою з відкритою головою, компліменти їй роблять, служать їй, як челядь, але й найвищою шаною оточують цю Діву з дитятком — отут, у Ченстохові. Польща — то країна Діви. То й нам варто сховатися під її крилом.
Вона бере руку чоловіка і підносить її до вуст.
— Наш Володар зробить нас лицарями цієї Діви. Всі ми будемо воїнами Месії.
В голові Ханиного батька крутиться нав’язлива ідея забрати її та дітей звідси. Пояснити якось Якову, що це — заради їхнього ж добра. А може, викрасти? Найняти розбійників? Як же тут темно й вогко… Вони в цій фортеці — наче гриби. У Хани болять кості, кісточки ніг набрякли, обличчя змарніло, стало негарним. Діти — хирляві й лякливі. Гарненька Авача, яку привезли з Варшави, здебільшого мовчить і соромиться. Їй потрібна краща опіка. Яків не вчить її тут нічого хорошого, дівчинка бігає гарнізоном, розмовляє з вояками. Зачіпає прочан. Дітям бракує сонця. Їжа, навіть придбана в найкращих тутешніх крамницях і привезена здалеку, — несвіжа й неякісна.
Яків говорить, активно жестикулюючи, а вони, з’юрмлені в офіцерській кімнаті, сидять на сінниках і слухають його:
— Аєлет агувім, тобто улюблена олениця, сарна… Туди, куди я прямую, колись мандрував Яків із Писання, а згодом Перший Яків — Шабтай Цві. І нарешті туди крокую я, справжній Яків.
Кажучи «я», Яків б’є себе в груди, аж гуде.
— До того місця поспішали патріархи: Мойсей, Аарон, Давид, Саломон, усі стовпи світу. Але відчинити двері не змогли. У тому місці, куди ми йдемо, немає смерті. Живе там Діва, Безока Панна, Сарна. Вона — істинний Месія.
Яків замовкає і робить два кроки в один бік, два кроки в протилежний. Чекає, доки вони збагнуть його слова. Панує цілковита тиша. Покашлювання Тови лунає в ній, наче грім. Яків звертається до нього:
— Це все, як тобі відомо, є у писаннях. Діва — це божественна мудрість, що ховається в розмальованій дошці, наче принцеса у високій вежі. Цю вежу здобути неможливо. Заради неї потрібно йти на Чужі Вчинки — дії, що повертають світ навспак. Пригадуєте змія в раю? Той змій вказує шлях до визволення. Той, хто викорчує Дерево Пізнання і осягне Дерево Життя, поєднається з Дівою. Він пізнає дорогу спасіння, таємну Даат.
Всі повторюють це слово: Даат, усюди Даат. Това вражений зміною, яка відбулася із зятем. Ще дорогою сюди він чув плітки, буцімто колишній Яків помер, а його місце посів новий. Так, це нова людина. У нього мало спільного з тим Яковом, якому він шепотів на вухо таємниці під весільним балдахіном.
Това з Хаїмом сплять у затхлій брудній халупі, яку покинули власники. Тові гидко тут торкнутися будь-чого. Нужник такий, що від його смороду Тові стає недобре — вбогий дашок на кілках, завішений брудною ганчіркою, поруч із купою гною. До цього нужника його мусить вести син. Старий Това підбирає поли довгого плаща, панічно боячись закаляти їх лайном.
Щодня він обіцяє собі поговорити з Ханою і щоразу боїться запитати її: «Чи поїдеш зі мною додому?»
Мабуть, тому, що наперед знає її відповідь.
Ще Това помічає, що протягом цих двох тижнів Якову вдалося прихилити до себе Хаїма. Між ними народилася якась близькість, якісь дивні, неясні стосунки, сповнені взаємної відданості. Хаїм дедалі частіше говорить словами Якова.
Отже, Яків Франк — це людина, яка вкрала у Тови дітей. Сталося щось дуже лихе. Това висипає свої амулети, молиться над ними й зав’язує їх на шиї доньці та онуці.
Това не вірить у вчення Якова. Одного вечора між ним та Яковом трапляється сварка: Това називає Якова зрадником і шахраєм, а той б’є його в обличчя. На світанку Това із сином — засмученим і пригніченим — вирушає додому, навіть не попрощавшись із донькою й онукою. Обурення сповнює його цілу дорогу. Він уже обдумує лист, що його розішле до всіх правовірних громад у Європі. Напише до Моравії та Альтони, до Праги і Вроцлава, до Салонік і Стамбула. Това оголосить війну Якову.
Проте є речі, щодо яких тесть і зять погоджуються: треба дивитися на схід, на Росію. Тут, у Польщі, їхні покровителі поступово втрачають вплив. Обидва — і Това, і Яків — вважають, що завжди слід триматися сильнішого.
Невдовзі після раптового від’їзду Тови посланці вирушають до Москви. На їхньому чолі стоїть Якубовський — щасливий, що знов потрапив у милість. Останнього вечора перед від’їздом біля вежі відбувається спільна вечеря. Яків особисто наливає посланцям вина.
— Ми маємо бути вдячні Першому за те, що він зробив той крок у бік турецької релігії. І Другому — за те, що відкрив Даат Едому, тобто хрещення. Тепер я висилаю вас до Москви, аби ми зробили третій, найважливіший крок.
Кажучи це, він встає і ходить по кімнаті, його висока шапка зачіпає сволоки. Тієї ночі посланці — Воловський, Якубовський та Павловський — злягаються з Ханою. В такий спосіб вони споріднюються з Яковом ще більше, ніж раніше.
Ельжбета Дружбацька пише з монастиря бернардинок у Тарнові останнього листа до отця-каноніка Бенедикта Хмельовського у Фірлеїв
…Я, дорогий мій друже, отче добродію, світу білого вже майже не бачу — от, скільки з вікна моєї келії видно. Тобто світ мій — то монастирське подвір’я. І в такому затворництві мені легше. Менше світу — спокійніша душа. Та й ті нечисленні речі, які мене оточують, завдають клопоту менше, ніж той космос домашній, що його я двигала на плечах, як Атлас. Після того, як не стало доньки й онучок, все для мене скінчилося, і хоч застерігаєш мене, що гріх так казати, мені воно байдуже. Від самого народження нашого все — церква, дім, освіта, звичаї і любов — прив’язує нас до життя. Але ніхто не каже нам
