Іван Богун. У 2 тт. Том 2 - Юрій Володимирович Сорока
Так точилося майже до кінця січня. Палала Лівобережна Україна. Брюховецький і його невтомний помічник, воєвода Ромодановський, терпіли одну поразку за іншою. Залізні полки Яна Казимира з ентузіазмом виконували наказ короля: безжально пройти вогнем і мечем від Києва до Глухова та Новгород-Сіверського. І раптом щось потворно задеренчало в чітко відлагодженому механізмі королівської військової машини, щось збилося на фальш, руйнуючи бравурний марш, що на нього перетворився похід на Лівобережжя. Раптом виявилось, що не все так добре у війську Тетері, як того хотів правобережний гетьман, продавши душу й тіло короні. І Дорошенко, і Ханенко, а з ними й Гоголь з Гуляницьким почали виказувати невдоволення наслідками походу. Побачили пани полковники, до чого веде їхня братовбивча війна, стримали свої полки, оголили порядки польської шляхти, які вже давно звикли до того, що перший удар повинні прийняти на себе козаки, даючи їм можливість воювати хоч і без великого ризику, зате з великою славою. І ні вмовляння Тетері, ні його гнів та різкі слова під час військових рад не змогли переконати полковників змінити точку зору, продовжити в попередньому темпі наступ на ненависного Тетері Брюховецького. Марно гетьман обіцяв нечувані винагороди й привілеї в разі, коли йому допоможуть об'єднати під своєю булавою Україну.
– Козаки б'ються, ваша ясновельможність, і бачить Бог, я не можу наказати їм битися ще більш озвіріло. Серце обливається кров'ю, – говорив під час однієї з рад Гоголь, – сам радше під мушкетний вогонь, аніж бачити, що виробляємо…
– Лівобережними розчинили, нами замісять, – охопивши міцною долонею своє високе чоло, вторив йому Ханенко.
– Ще від Жовтої Води ляхи мріяли нас лобами ударити, ось і винайшли спосіб, – хитав головою Гуляницький.
І якщо полковники все ще не полишали знамен Тетері, причина тому була лише одна – у такому разі вони прирікали б на смерть не лише себе й своїх козаків, а й їхні родини, котрі залишилися за їхніми спинами у повній владі польських каральних загонів Стефана Чарнецького. Тож продовжували воювати. Без мети й натхнення, з несамовитістю примушеного захищати власне життя звіра.
Лютував і Ян Казимир. Йому добре зрозумілим було те, що відбувалося в козацькому таборі, й хоча король, будучи гарним стратегом і людиною розумною, давно передбачав такі наслідки війни між козацтвом, те, що відбувалося тепер на його очах, примушувало скаженіти.
– Кляті схизмати хочуть пошити мене в дурні! – кричав він на сеймових комісарів у той день, коли йому принесли особливо неприємну звістку про наслідки дій козаків ненависного йому Богуна. – Каштеляна брестського до мене! Негайно!
По-старечому згорблена постать Славинського горбилась ще більше, усім своїм виглядом намагаючись довести власну мізерність і жалюгідність у присутності королівської особи, а рука, вкрита пігментними плямами рука старого діда, котра стискала тростину, тряслася більше від переляку, аніж від хвороби.
– Чи пан каштелян особисто не вмовляв доручити йому слідкувати за реблізантом Богуном, завіряючи мене, що знайде на нього протягом тижня компромат, достатній, аби передати лотра у руки ката? – грізно глянув на Славинського Ян Казимир.
– О, так, ваша величність, мої люди не сплять ані вдень, ані вночі, вони…
– Але мені байдуже, коли відпочивають ваші невдахи-шпигуни! Чи, може, Богун покинув бути ворогом Польщі, що вдало робив усе життя? Може, він обстоює інтереси корони?
– Але все схоже на те, – розвів руками Славинський. У відповідь Ян Казимир лише розреготався.
– Напівбожевільний старий, шкапа, годна на те лиш, аби здерти з неї підкови! – кричав він в обличчя переляканому Славинському. – Чи відомо тобі, що майже всі землі, що їх було зайнято корпусом Богуна, тепер палають у вогні повстання? Що в містах, котрі, як нам доповідали, захоплював Богун, гарнізони не лише залишено в живих, у них навіть не відібрано зброю. Тепер та зброя спрямована нам у спини! Геть з очей моїх! Я позбавляю вас уряду брестського каштеляна! Мені не потрібні божевільні старі, котрі не помічають нічого далі свого носа. Я маю намір припинити життєвий шлях Богуна. Досить терпіти його зухвальство!
Опустивши голову, серед тиші, особливо дзвінкої від того, що панувала вона серед повного людей шатра, пройшов Славинський до виходу з намету, ступив у морозний вечір. Зробив лише кілька кроків, минаючи вартових жовнірів, зайшовся кашлем і впав. З рота йому відкрилася кровотеча, і за хвилину життя покинуло сумлінного служаку. Помер, як пес біля ніг свого господаря, не витримавши розпуки від того, що господар вигнав його, не зглянувшись на роки вірної служби.
V
У наметі був хтось сторонній, тож Іван, прокинувшись швидко й нечутно, натренований роками бойового життя, намацав під подушкою руків'я пістоля. У темряві клацнув курок.
– Кому зобов'язаний пізнім візитом? – запитав він у темряву.
У відповідь морок у дальньому кутку, за кількома складеними одна на одну литаврами і вішалкою, де Іван вішав зайвий одяг, зарухався, й почулось обережне шарудіння.
– Тихо стій! – Іван рвучким рухом наставив зброю у напрямку руху й звівся, сівши на постелі. – Не примушуй пороховим димом повітря в наметі псувати.
– Не стріляйте, пане полковнику, – долинув нарешті напружений шепіт. – Свої!
– Що ж то за такі свої, що, немов злодії, скрадаються? – Івану голос видався знайомим, але зброї він не опустив. – Підійди ближче, погляну на тебе… і дивись мені!
До того, як невідомий показався в колі примарного світла, що його давала крихітна лампадка під образами, з вулиці почулися стурбовані голоси, й скоро на порозі з'явилася постать сотника Совенка – мовчазного й підозрілого коротуна, що його було призначено командувати особистою вартою Богуна за настирливими рекомендаціями Тетері.
– У вас усе добре, пане наказний? – повів той носом, звикаючи до темряви, котра була у наметі.
– Так, сотнику, – невдоволеним голосом відказав Іван. – І було б ще краще, якби ти не вдирався до мене й не заважав відпочивати.
– Пробачте, – Совенко знітився або зробив вигляд, що знітився. Намагаючись не привертати уваги Івана, він крадькома роздивлявся в шатрі. – Мені доповіли, що у вас чути якісь голоси, і
