Волинь - Улас Олексійович Самчук
На полях виорюють бараболі. Горять вогнища.
Дим піднімається догори, або клубато котиться землею. У ніздрі тиснеться запах згорілого бараболиння. Чути пісню.
Це безперевно виспівує Христя. То в неї такий теплий, ніби гармонія, голос. Це ніхто інший. Вона любить працювати і співати одну з любих своїх пісень, яких знає безліч. Вона вже давно дівочиться. Ходить, як дівка, сміється, як дівка, навіть воду на коромислі, повні відра, носить, хоч стан, мов у оси, тоненький і гнучкий.
Всі працюють у ці дні. Ступає повна осінь над землею. Ступають ріллею мужицькі ноги. Сіють і сходить озимина.
Матвій з Володьком і цілою родиною також у праці. Ось уже час Володькові до школи йти, але чутка прийшла, що цього року школа пізніше почнеться. Між тим ось бараболю виберуть, досіють і піде.
У цій тиші, в музиці осені, в запаху бараболяного згару чаїться нове горе.
Одного дня — туди десь у сторону Людвищ затарахкотіли зненацька кулемети. Матвій з Володьком були саме на полі і переорювали бараболисько. За тиждень Володько має відійти до Дерманя…
З Жолобок навзаводи пре якась підвода. На возі видно чоловіка з рушницею. Зрівнявшися з Матвієм, той розмахує рукою, показує на село і гукає:
— Гей! До села! Повстання!..
І, не зупиняючись, женеться далі. В селі того вечора зібрався сход. Почали радити, кричати. Хтось говорив палку промову… Всі, мовляв, повстають. Людвищі, Жолобки, Титильківці. Всі, як один; Он на Ляхівцях забили трьох жандармів…
Але Тилявка вагається. Одні — за, другі — проти. Перемогли другі. Агітатори поїхали. На другий день рано з південного сходу почули гарматне бовхання. Хто і на кого стріляє, не відомо. Донеслися чутки, що то бій з повстанцями. У Шумську на греблі засіло кількох хлопців з кулеметами, які випустили кілька стрічок по «галєрчиках», що саме входили до містечка. Але зле. Не видержали. Ті засіли і випалили кілька сальв з рушниць. Хлопці втікли.
У Людвищах ніби гурт хлопців з рушницями напав на відділ війська. Кількох підстрілили. Військо втікло. Що буде далі, невідомо. Всі чекають і сподіваються, що прийдуть петлюрівці. Кажуть, вони десь там за Ямполем.
Минає ще одна напружена ніч. У деяких місцях чути стрілянину. Ранок приніс уже перші наслідки. Над тим місцем, де стоїть село Людвищі, зненацька починають здійматися тяжкі чорні хмари. Час від часу чути рушничні стріли.
До Тилявки прибігли перші втікачі.
— Палять! Біда! Ховайте нас! Рятуйте нас!.. Пропали ми!..
— В ліс! В хащі!
А димові хмари все ростуть, піднімаються, сягають сонця і закривають його. Робиться моторошно. З-за пригірка і садів виривається вогонь. Небо подібне на розжарений метал. Вряди-годи виривається від землі і б'є в височінь новий стовп огню. З'являється, спочатку легкий, далі все сильніший і сильніший вітер. Димові хмари колотяться, розтягаються і, розчепіривши дико довжелезні кострубаті крила, летять на схід.
Здається, в тому місці провалилася земля і весь огонь її нутра вирвався назовні. Шириться навкруги гострий запах згару. Гора, ліс, сади, верхи смерек окутуються димом. По стерні стеляться кусники чорної ватри.
Всі люди навкруги лишили свої хати, свою працю. Людвиськими полями біжать якісь люди, добігають до долини і зникають. У Тилявці ширяться чутки, що по Людвищах те саме чекає Жолобки, Титильківці, Рохманів і Тилявку.
Матвій кинув працю на полі, пішов на подвір'я і почав швидко зносити до льоху все, що було можна. Лантухи з борошном, одіж, посуд. Настя винесла з хати майже все, навіть образи. Коні й корови Володько з Катериною погнали в ліс.
Пополудні до села увірвався якийсь відділ війська. Майже всі вояки в довгих, жовтих кожухах, з великими виложеними комірами. Люди пізнають ті кожухи. Це знані людвиські кожухи.
Вояки кинулися по хатах. У Титя Когана відчинили свининець, випустили поросята і кількоро з них підстрілили, мов дичину. Шукали сметану та яйця, але всі хати порожні. Декому дісталося скоштувати нагаїв.
У лісовій хащавині на Угорщині повно людей з худобою. Коні, корови. Всі перелякані стурбовані. Володько також тут. Він сидить під великою липою на купі скиданого труску і думає. Дивні, виняткові думи. Нема на них слів. Вони родяться з глибини нетрів людського я, ростуть у гнів, у лють, у велику душевну рану, яка не знає ліків і не знає забуття. Вона ятритиметься ціле життя і дошкульним болем вічно викликатиме спогад цих винятково дивних днів.
Він думає також, що вже час іти до школи. Але як залишити в ці дні своїх рідних і хату. Підеш і, може, востаннє попрощаєш ті будови, які коштували стільки тяжкої праці.
А зима не стоїть. Старі люди, діти… Куди з ними? Де порятунок?
На другий день прийшли й до Жолобок. Тилявку обминули. Але Жолобки стояли одною пусткою. Хатки приготовані на пожертя вогненній силі. Одначе впала кара на п'ять господарств. Решту пощадили.
Дні минають. Непевні, чорні. Дими поволі розгортаються по долинах і легким дотиком, ніби лякаючись чогось, опадають на землю. Тихне. Караючі чужинці в жовтих кожухах зникли. Люди вилазять із лісів, оглядаються. Он хати їх… Он попелища… Он там на ріллі вдовиця з гурточком малих. Плачуть, бо що ж робити. Батько їх кілька разів обійшов Карпати і десь «за царя і отечество» з життям розпрощався. Обікрало воно його, нерозумного сліпака, а ти, матір, і ви, діти, сидіть на ріллі під голим небом і плачте, плачте!..
Плачте, бо ваші сльози ще танші, як роса, як вода морська. Ніхто не прийде до вас і не запитає: за що вас карають? За дідів своїх, за батьків? За царя і отечество, якому вірно служили, і за ті століття, за які з ваших душ не вийшов ні один терпкий відрух, ні один спротив, ні один протест. Плачте, бо ви закопали самі себе в підземелля, де пекло на землі і де скрегіт зубів.
П'ятниця, субота. Завтра неділя. Село чекає вас, люди. Он хати ваші стоять. Ідіть і займайте їх знов, бо це ж ваші. Чуєте? Ваші, і ніхто на землі не має права забрати їх вам. Он церква ваша стоїть. Хрест на ній, як і завжди, жаріє в сяйві вечірніх променів. Але на дзвіниці ніхто не турбує великого дзвону. Тихо навколо… Йдіть, люди, і займайте ваші хати і вашу церкву.
Послухали. Голос їх нутра сильний. Кинули ліси, печери, вогнища і вернулися під стріхи свої. Пережили ніч,
