Волинь - Улас Олексійович Самчук
Але сідайте ж! Боже мій! І чого ви, Володьку, такий соромливий. Ну, як дівчина. Такий парубок. Ви вже напевно якусь симпатію маєте. Що, ні! Но-но-но! Ха-ха-ха! Як рак. Боже! Тож ви спалахнете! Знаєте… Ні. Вам таких речей, Боже борони, казати. Читали ви Винниченка?
— Читав, — кивнув він головою.
— Ви? Винниченка? Ви Іван Царевич і читали такого автора? От вам і моє поважання.
Наталка прижмурила свої чорні очі так дивно, що Володько спустив свої додолу.
— А сонця, цвіту скільки! Боже, скільки цвіту і вже, напевно, починають співати соловейки. Ні? Напевно!
Вона підстрибнула до вікна, відщипнула срібно-рожеву квіточку яблуні і протягнула Володькові.
— Нате, Іван Царевич. Прошу. Це від мене. Найбільше люблю ці і ще конвалії. Такі порцелянові, холодні, але… — і вона цмокнула.
— Ну… я вже б пішов… — несміло заявляє Володько.
— Я вже б пі-шов… — кривиться з нього Наталка. — Це чудесно. Посидів, намовчався, начервонівся і все думає, як би драла дати. Ну, йдіть, йдіть, вельмишановний Іване Царевичу. До побачення…
Володько встає. Знадвору подихає вітер. Гілка цвітучої яблуні ворушиться, й її тінь на лутці вікна тремтить. Серпанок занавісок надувається, мов вітрильник. Десь вискіпався метелик. Його платинові крильця мигають і торкаються цвіту. Думка хлопця посилено працює. Йому надзвичайно приємно й одночасно хочеться кудись сховатися, втікти. Відчуває, як його істота двоїться, стає в суперечність сама собі. Він напружено вслухується в саму суть цього виняткового для нього менту і намагається знайти йому якусь назву. Якісь натяки, знаки, півслова. Цвіт, серпанок, метелик, голос Наталки — все одно, що прудкий вітер з різучим снігом в обличчя, від чого воно горить огнем. І от знов злилося все. Серце тремтить. Не розуміє нічого зокрема. В очах барвисте, на душі тепло, в грудях боляче.
Дівчина використовує його захоплення. Вона не думає, не розуміє, лиш чує і регочеться. Він прокидається, очі наливаються теплою синьотою.
— У вас чудові очі! — викрикує вона. — Ніколи не думала, що у вас такі чудові очі!
Це вже занадто. Все має свої межі. Володько зривається, кидає «до побачення» і біжить геть.
Наталка лишається сама. З неба ллється сонце. Ллється на цвітучі сади, квітники, на золочені хрести церков. Повно весни і хвилювань. Під ногами м'яко. Стежка в'ється лугом, на котрому зеленіє трава і барвисте горить безліч квітів. Над вільхами вертко шугають щебетливі ластівки.
Від цього дня Володько сам не свій. Світ його обмежився до дуже малих розмірів, але ціле пережите недавнє минуле не хвилювало його більше, ніж ця незначна подія.
Наталку виминав. Вчитися вже не має сили. Після лекцій не йде одразу додому. Він іде в семінарський сад, обходить гору цвинтаря, минає гай і зупиняється над Галабурдовим садком. В його пінній глибині втопився будинок хати і лиш череп'яна сіра стріха тримається поверхні. Над усім, виблискуючи сріблистими крилами, літає зграя голубів.
Тут якраз і камінь з землі виступив. Хтось колись висік на ньому серце і стрілу, але зачовгане його чоло мовчазне, і таємниця серця та стріли, напевно, не буде зраджена. Володько сідає на камені і сидить непорушне. Сонце хилиться до заходу. Коли торкнеться верхів отих далеких смерек на панському — вечоріє. У монастирі бамкає дзвін. Треба вставати, треба йти, але камінь із серцем та стрілою тримає його. Нема сили відірватися. У душі велика солодка мука. Перший раз переживає її таку. Були вже натяки на це, але все те не проймало його так, не тисло, не путало його волі. Боже! Зроби так, щоб вона відчула мене, вийшла з пінного саду і своїми пальцями торкнулась мого палаючого чола.
Дома перебирає книжки, перегортає їх сторінки, але їх запах, їх барви, їх слова стали йому буденними. Нема в них нічого цікавого. Нема тієї соковитості, того чаду, який знаходив у них до цього часу. Чад його душі значно більший і в ньому тоне все, що оточує його.
— Тобі щось сталося? — питає його Василь. Володько не то всміхається, не то кривиться.
— Нічого. — Певно і коротко відповідає.
Краще зійти з посторонніх очей. Іде в лішник і тут під дубом думкою мандрує в дитинство. Лебедщина, луг, верби. Катерина, вона вже не жиє. А казала: тебе будуть любити, Володику. Ти гарний… Гарний. Як смішно. То-то й є, що негарний і любити таких не полюблять веселі дівчата. Згадав і Юхима. Чи жиє він ще? Навіть не знає. Це ж гріх. Той чоловік зрозумів би його навіть тепер. Напевно, зрозумів би. Хто не носить в душі зла, той відчує в людині завжди те, що якраз треба відчути. Зло і заздрість стоять на перешкоді, щоби зрозуміти й бути приятелем.
Тим часом Володько уявляє собі себе в будуччині. От він росте. От він скінчив семінарію. Але це не кінець. Ні, ні. Такі, як він, на половиш дороги не зупиняються. Він іде далі. Там десь у Києві чекає на нього ще школа. Він скінчить її і стане великим адвокатом. Його виступи і промови чарують слухачів. Тисячі народу добиваються місця в залі, щоби хоч здалека послухати його. Його слава гримить на цілу Україну. Всі, що ненавиділи його, впадуть до його ніг, і він дарує їм їх провини. «Приятелі» наперегони повчатимуть його, оберігатимуть перед можливими і неможливими речами. Стійте! — скаже він їм. Замовчіть! Хто не вірив у мене, хай далі не вірить. Хто заздрить, хай виступає з ним на чесний герць. На одвертій арені хай поміряється з ним своїми силами, а не робить потайки за плечима капості. І не буде йому рівних у змаганню, бо сила його душі неймовірна…
І тут саме десь візьметься Наталка. Він уже давно не хлопець, що червоніє від кожного її погляду. Вони зустрінуться на балу. Він запросить її на танець. «Наталю! Даруйте мені, але я кохаю вас!» — скаже він їй тихо. Вона здригнеться, почервоніє. Танець скінчиться. Він візьме її за руку і виведе в сад. Тут під відомим горіхом на лавчині присядуть. Наталка мовчить.
— Я кохаю вас цілим єством. Будьте моєю!.. — Наталка починає плакати. — Наталю! Моя Наталочко! Люба, моя Наталю!.. — йому не стає слів, не знаходить таких якраз, як треба. — Ну, що? Чого, Наталю? Образив вас? Я знаю… Я не заслуговую на таке щастя, але даруйте
