Волинь - Улас Олексійович Самчук
Голос його суворий, низький. Сам здоровило. Обличчя подібне на цеглу. Видно, недавно зголив бороду, бо місце, де вона росла, відбиває від решти лиця, ніби вибілене крейдою.
Володько спробував було перечити, бо на току лежить якраз прикрита околотами купа вівса. Це рештки непроданого з весни.
Начальник глянув на Володька ніби з вежі і затрубив:
— Ну й гаразд. Значить! овес на місці маємо. І після цього не було гутірки. Півтузіна широкоплечих гарматників легко схопили і винесли молотилку. Гармати виставили на полі сусіда, а коні завели до клуні. Володько не перечить. Що перечити. Коли б хоч не чіпали вівса. По часі начальник гарматників звертається до Володька:
— Гей, батьків сину! А де ж твій старий?..
— Батько?..
— Само собою.
— Поїхали зі Стародубським полком. Не знаю, коли вернуться…
— А мати?..
— На полі…
— То, значить, ти тут цар і Бог. Не продаси ти нам того самого вівса?..
— Коли б приїхали батько… Вони…
— Батько, батько… А ти ж що? Не хазяїн?.. А коні наші також не виявляють бажання чекати. Ну?.. Володько вагається…
— Досить ломатись. Давай і все. Ціну дістанеш. А то прийдуть большевики і по вівсі тільки місце лишиться. Ті з тобою не стануть лимонничать… Хлопці! За вівсом! Постачання! Сім копанок чортів, бісові діти!
Від батареї прибіг начальник постачання.
— Бачиш, — каже полковник. — Ось тобі й овес виторгував. Тягни вагу!.. Але хлопця не обдури… Сам припильную…
Володько, хоч-не-хоч, відкрив овес. З'явилася вага, міхи. Почали насипати. Але Володько помітив, що в деякі міхи вложили торбинки. Двоє тримають міх, один сипле.
Після тримає один, а один. виймає з міха повну торбину і тікає.
— Козаки! Так ви зветесь українські козаки?.. Красти овес?
— Мовчи ти, гусячий пуп!
— Що значить мовчи? Купувати, так купувати! А красти й лаятись нічого…
— Іш ти!.. А ти хто такий? Хоч, щоби перегнув тебе через коліно та всипав?..
— Що за крик? — затрубив голос ззаду. У дверях начальник. Володько до нього. Так і так…
— Хто? Сто копанок дияволів… Хто краде. Завернуть усіх!.. А ти чого лаятись?.. Його добро і він має право на нього. Поняв?..
— Так є, пане полковнику! — витягнувся гарматник.
— Ну, але нема часу. Коні їсти хочуть, та й ми ніякого люципера не жерли… Ти, молодий громобій, не журись. Дістанеш заплату…
Овес розважили, записали, гроші заплатили. В кожного коня на голові торбина. Приїжджає Матвій. Глянув. Гостей повно. Коло кіпця над льохом багаття, а над ним велетенський чорний казан. Настя сюди й туди бігає.
Матвій розпрягає коні. Володько помагає. Матвій не зовсім вдоволений. Особливо прикро йому, що винесли машину. Роки стояла на місці. Вмоцована, а тепер виважили і чортизна-що…
Десь навинувсь полковник…
— Це ви, старий, тут хазяїн будете?
— Я.
— Не гнівайтесь. Бачте, війна… В селі повно козаків.
— Війна то війна, — сказав Матвій. — Знаємо вже її. Надивилися.
— Але такої, як це, не бачили…
— Хвала Богу, й таку побачили. Може, інші багато даватимуть, щоб таку побачити…
— Правда, діду! А що буде, коли ми от завтра та закотимо отак звідти з того горбика вогонь. Дочуваємось, що огудою поза селом коло Титильковець большевики…
— Ее!.. То ви вже ліпше трохи від'їдьте далі. Бо ще коли тільки ви оті штуки маєте — добре… Але може так бути, що й тамті мають… Вам нічо… А мені все з коренем видовбуть…
В той час розгонно в'їхав на подвір'я якийсь вершник…
Матвій перший його побачив і пізнав.
— Ого! — вирвалось у нього. — Так це ти?..
— Василь! — викрикнув Володько і кинувся до Василя. Той сплигнув з сідла.
— Син мій! — Звертається Матвій до полковника і усміхнувся матвіївською усмішкою.
— Дай Боже, батьку! Як живем? — і обнялися. Після обнялися з Володьком, який одразу переняв від Василя коня. Прибігли Настя, Катерина. Хведот у полі з коровами. Василинка біжить із городу, аж спотикається.
— А у вас досить гостей! — завважив Василь. — А я думав своїх сюди завести…
— А ви, пане, якого полку? — запитав полковник.
— Наливайківського. Полк мій у поході. А ви?..
Полковник сказав.
— Ну, вояку, — ходи! — каже Матвій. — Стара! Готуй там що…
Матвій навіть заметушився. Скоро впорав свої коні. Володько розсідлав Василевого каштана. Вгонився бідняка. Мокрий. Скрутив зі соломи віхоть і витер мокрого коня. Після поставив, щоби прохолов. Не можна гарячому коневі одразу овес давати. Схватиться.
В той час Катерина ганяє за курми. Чути кудакання. По часі курка смажиться. Василь скидає пояс зі шаблею та револьвером, верхню блюзу і миється. Матвій дивачно тупцяє. Він хотів би якось виявити свою радість. Піднімає Василеву зброю й оглядає…
— А Володько також збирає оце, — і тикнув зброєю перед себе. — Не носив цього ані я, ані батько мій.
— А ми ось, батьку, носимо і дітям заповімо, щоби носили, — миючись, каже Василь.
У хаті топиться. На дворі повно гарматників. Полковник заборонив їм заходити до хати і сам відійшов — видно, щоб не перешкоджати родинній радості. Володько весь час порається з Василевим конем. Надто він йому сподобався, і вже наперед пообіцяв собі проїхатися на нім верхи. Ось тільки відпічне та наїсться.
Василь умився, почистився і, поки готується страва, вийшов з батьком надвір.
Володько своїм братом аж надто захоплюється. Пружний, стрункий, високий. Здається, погрубшав, сильно загорів. Зовсім не подібний на того тендітного Василя, якого знав колись.
Матвій видається коло нього малим. Старість. Але зате як він радіє. Стороннє око не запримітило б цього, але Володько знає свого батька до найменших дрібниць. Він знає, коли той неспокійно тупцяє, посміхається в ус, погладжує двома — великим і середнім — пальцями свою бороду, значить, йому приємно.
— От приїхали, мене не було дома, закупили овес, і собі нічого не зосталося, — не забув поскаржитись Матвій.
— Нічого, батьку!.. (Звідки Василь навчився отого батьку? — думає Володько). Хай купують. Прийдуть большевики — заберуть. Ті не купують. Твайо-майо… Ви ще їх не знаєте.
— А прийдуть?..
— Пруть здорово — значить, прийдуть. Наша армія не справиться, їх більше…
— А що ж буде?..
— Відступимо. Підемо на Поділля…
Матвій хитає головою. Це йому не смакує. Підходить полковник гарматників.
— Ну, що, діду? Тішитесь?
— Тішуся… Ось як прийдуть ті самі большевики… Буде не до втіхи…
— А сюди їх, діду, треба. Волинь ваша «підкачала». Ось пустимо сюди большовичків, а тоді і згадаєте нас… Так, так… А то отам у лісах коло Кунева на наші обози «нальоти» робили.
— Тим, що робили, гірше не буде… А от нам… — каже Матвій.
— Ну,
