Волинь - Улас Олексійович Самчук
— Діти мої! — лагідно говорить він. — Перетерпіть. Все для України!..
Діти втихають, займають клуню. Там темно.
— Ей, ти, Сорока? Де ти є?..
— Тут! Лізь сюди! Тут гаразд!
— Дурдело?
— Га!..
— Де тебе дідько носить?..
— Тихо!.. Перший курінь, займай крайній засторонок… Дотримуйсь порядку. Другий слідуючий і т. д. По куренях виходьте до вечері…
Володько вештається і сміється…
— Ти, хлопче, скажи, де тут у вас гарні дівчата?
— А маєте «патрони» — скажу… — заявляє Володько…
— А тобі нащо патрон? Ей, ти! Чи не хочеш ти часом на обози налітати?..
— Я українець і на обози не маю смаку. На обози налітають бандити.
— Ого. Це здорово… Петро! Дай йому пару десятків набоїв. У Крем'янці дістанемо…
Володько побіг до матері, випросив кусень сала. Вояк дістав сало, Володько «патрони». Він мусить зібрати якнайбільше набоїв…
У малій хаті набито людьми. Старий полковник, два курінні і священик. Настя топить у печі і варить молошну кашу. Матвій розважає з полковником…
— То, знаєте, добра з того не буде… Мій старший син також десь воює… Але… не видержимо… Нє… нє… — і Матвій хитає головою…
— А чому, ви думаєте, не видержимо? — питає полковник.
— Звісно. Коли не всенький народ в одно… Як можна видержати… Народ наш — один в ліс, а другий в поле… Тяжко… Довго, знаєте, цар був. Довго наша земля йому гнулася. А трон є трон. Під троном всяк спину зігне і не скоро випростає… Мій отой-о, — і показав на Володька. — Читає часом, як то цариця Катерина руйнувала орлячі гнізда. І зруйнувала. І замість орлячих наставила сов'ячі, що бояться і не знають дня, ні світла сонця… От як воно вийшло. А тепер куди його?.. Нам, чуєте, господин полковой, десять літ школи треба, а тоді хоч і за зброю!.. Так я думаю…
— Ви думаєте добре, пане хазяїне!.. Шкода тільки, що ми маємо таких, як ви, дуже мало…
— Не мало, пане!.. Всі ми такі. Весь наш народ отакий, як я… і я, і Грицько, і Данило — всі ми однакові. От хіба що моїй думці і моїм очам дещо скорше стає понятно: то біле, а це чорне… Але всі ми такі… Прийде, кажуть вам, час і всі, як один, встануть і синів своїх дадуть, а дочок заставлять робити те, що робили сини… От у такий час, як сьогодні, і ще раз встанемо. Думаєте, я сам не був темний, як пень. Думаєте, коли прийшла війна, ота-о сама, що стільки народу нашого вичавила, я не йшов за царя?.. Йшов. Бо був рускій, і дід мій був рускій… Хто знав, що москаль вкрав ім'я наше… Який чорт міг одразу помітити його овечу шкуру. А вовк є вовк, і з вовком одна розправа… Бий і все!.. Всяк це мусить знати!..
— А ваш син де служить? — питає полковник.
— Незвісно. Нема, бачте, чуток. Може, вже й не жиє…
— А цей?..
— Цей ніби того… На школу його подав…
— О, це добре зробили!.. — підкинув один із курінних, що уважно слухають.
— Народний учитель буде, — додає священик.
— Так, батюшка! I таких тра чимало… А хлопець має до того голову. Що тепер земля. Науки все пішли. Голова важніше рук.
Настя наварила баняк каші і поставила на стіл миски.
— Просимо! — встав і ніяково сказав Матвій. — Бачте! Що маємо — тим вгощаємо. Я навіть дуже радий, що до моєї хати такі гості зайшли… От коли б чого ліпшого, але самогону я не п'ю… Не пив «казьонки», не п'ю і цього, пробачте, хузу. Характер не такий…
— Нічого, нічого, пане хазяїне! — каже полковник. — І ми тішимося, що за довгу мандрівку натрапили на таку хату…
— Ей, бідна вона, бідна… Коби ще не війна… Я міркував багато, та вийшло мало… Була сила, було хотіння… Тепер от старію…
Всі засіли за стіл. Полковника засадили на покутті. Він хотів, щоб коло нього засів конечне Матвій, але той відмовився на користь священика. З боків посідали курінні отамани. Матвій з Володьком на стільці, а Хведот, Катерина з Василиною коло припічка на плиті примостилися…
— А ви ж, тіточко, чому не примощуєтесь?.. — звернувся полковник до Насті…
— Аа!. — махнула та рукою. — На мене, якусь там бабу, не зважайте… Я буду на стіл подавати…
— Ее, ні. То вже ні! То вже вибачте… Ми маємо джуру. Сідайте з нами!..
В той час увійшов джура. Він приніс якийсь пакунок. Розгорнув і виняв консерви, сир, ковбасу.
— Еее, тітко! Гадаєте, що тільки ви багаті… Ми маємо також!.. — заговорив один із курінних.
— Матінко. То ви ще багатші, ніж я. Дайте, москалику, сюди… Я вам присмажу… — каже Настя.
— Ха-ха-ха!.. — сипнули всі реготом… Настя засоромилась і не знає, що їй робити.
— Тітко! Та який же він москаль? Це наш Мирон Ковальчук, такий саме українець, як і ми!.. — пояснює полковник…
— То, бачте… — встріває Матвій — у нас же, знаєте… Було так: що вояк, то й москаль…
— Ну, а як же? — дивується Настя.
Настя підсмажила ковбасу, сало. Розрізали консерви… Всі їдять, гуторять. Володько, що довший час мовчав, і собі до розмови вмішався. Утворився дивний, небувалий настрій.
По вечері молитва. Священик прочитав уголос кілька молитов і почали ладитися спати.
У хаті мало місця. Нема де всім подітись. Матвій поліз на горище. Полковника зо священиком примістили на полу. Курінних поклали на розстеленій по долівці соломі. Володько з Хведотом також тут примостилися, бо в клуні теж ніде приткнутися. Решта — хто де міг…
Настала ніч. Хмари дещо розійшлися. Виглянув щербатий місяць. В його сяйві стоїть село, біліють хати, хвилюються пашні. На Матвієвому хуторі тихо, тільки коло військової кухні на подвір'ї сюди й туди походжає вартовик.
На другий день полк відходить далі. Перед відходом закупили у Матвія двадцять пудів картоплі. Курінний, що весь час кликав Володька народним учителем, завзято торгувався за ціну. Матвій ходив у село, тож продавав Володько. Обидва вперто змагалися за кожного шага…
— О, ти умная голова, народний учитель, — говорив курінний. — З тебе буде господар не гірший від батька. Полковник стоїть і сміється.
— І гаразд, — каже він, — Кожний має свого пильнувати.
Добре, молодий козаче!..
Матвій вернувся з села, запряг коні і відвіз картоплю до сусіднього села Башковець.
Зараз по відході Стародубського полку приїхав якийсь гарматний полк. Ці зовсім не подібні на попередніх. Начальник гарматників в'їхав на подвір'я, не сказав нікому ні слова й одразу подався до клуні.
— Хлопці! — скомандував він там. — Машину винесіть на двір
