Емілі з Місячного Серпа - Люсі Мод Монтгомері

— Діти мусять їсти те, що їм дають, і не повинні вернути носа од свіжої здорової страви, — суворо й повчально відповіла тітка Елізабет. Емілі стало ясно, що тітка її не зрозуміла, і вельми через те засмутилася.

Після обіду Елізабет повідомила тітці Лаурі, що вони з Емілі мають іти на покупи.

— Дитині треба купити деякі речі, — пояснила вона.

— Ох, прошу вас усіх, не називайте мене дитиною! — вигукнула Емілі. — Наче я взагалі без роду-племені! Чи ж тобі не подобається моє ім’я, тітко Елізабет? Мама так любила його! А, крім того, мені нічого не треба. Я маю дві дюжини білизни, тільки одна пара вже продірявилася.

— Ш-ш-ш… — засичав кузен Джиммі, обережно торкаючись під столом коліна Емілі.

Джиммі хотів цим сказати, що коли вже тітка Елізабет схиляється до такої щедрості, то чинити спротив не варто — нехай купує. Емілі ж подумала, ніби він дорікає їй за слово «білизна», а попросту — панталони, і почервоніла аж до кінчиків вух. Тітка Елізабет ізнов заговорила до Лаури, мовби нічого не чула.

— Не хочу, щоб вона носила цю дешеву жалобну суконку в Чорноводді. Через цю матерію можна пересівати борошно. І взагалі, навіщо десятирічній дівчинці носити жалобу? Я маю намір купити їй білу суконку з чорною облямівкою і трохи бавовняної тканини, чорної та білої, на шкільне плаття. Джиммі, ми залишаємо дитину під твою опіку. Пильнуй її…

У кузена Джиммі виявився свій, особливий метод «пильнування»: він завів малу до кафе надолі вулиці, де взявся пригощати її морозивом. Емілі ніколи не куштувала морозива, тож, навіть не маючи апетиту, в захваті з’їла дві порції. Кузен Джиммі спостерігав за нею з неабияким задоволенням.

— Я можу частувати тебе всілякими ласощами тільки тоді, як не бачить Елізабет, — сказав він. — Але що є в тобі, того навіть вона не здатна видивитись. Користайся з теперішньої хвилини, бо лиш Господь Бог відає, коли тобі знову випаде нагода поласувати морозивом.

— То ви у Місячному Серпі взагалі не їсте морозива?

Кузен Джиммі похитав головою на знак заперечення.

— Тітка Елізабет не схвалює новомодних вигадок. У нашому домі все відбувається так, як відбувалося й півсотні років тому. Наприклад, увечері ми палимо свічки; вона й чути не хоче про інше освітлення. Та, попри все, курчатко, з плином часу ти полюбиш Місячний Серп, адже там і затишно, і гарно.

— А там є добрі чарівниці? — спитала Емілі з непідробною цікавістю.

— У лісах — тьма-тьмуща, — запевнив кузен Джиммі. — А ще у нас на подвір’ї є голубник. Ми тримаємо голубів, бо добрі чарівниці просто обожнюють цих птахів.

Емілі зітхнула. Вже з восьми років вона знала, що нині добрих чарівниць немає; однак не змирилася з тим до кінця — все сподівалася, що близько чи далеко бодай одна з них ще блукає земними дорогами. Невже надія не ошукала?

— А то справжні добрі чарівниці? — спитала вона.

— Знаєш, курчатко, несправжня добра чарівниця не може бути доброю, — поважно відповів Джиммі. — Сама подумай, хіба не моя правда?

Перш ніж Емілі встигла подумати, вернулися тітки, й екіпаж покотив далі. Сонце спускалося до обрію, коли карета в’їхала до Чорноводдя. Захід був ясно-червоним — червонив морське узбережжя й горби в глибині суходолу. Емілі роззиралася навколо прихильним оком. Попереду бачила великий будинок, чия білина ніби просвічувала крізь стовбури й листя високих дерев, дерев, що любили й були улюбленцями трьох поколінь. Серед смарагдової зелені вилася зеленава стрічка — то була Чорна Вода, — а понад лісистими узгір’ями височіла золотава банька білокам’яної церковці. Та цей краєвид, хоч який сподобний, не зродив «промінчика» в душі Емілі — той зблиснув, як завжди, несподівано, зненацька, коли уздріла віконце, заросле виноградом, а в нім — окраєць опалового неба, неначе вставлений у раму, з місяцем, що мерехтів у золотому сяйві. Емілі була геть зачарована тим казковим вечором у невідомій стороні; аж тут по неї прийшов кузен Джиммі та й повів до кухні.

…Вона сиділа на довгому ослоні, старому й тріскучому, споглядаючи, як тітка Елізабет запалює свічі у великих старосвітських канделябрах і свічниках.

Емілі ніколи досі не бачила такої кухні: стіни були обшиті темною деревиною, стеля досить низька, з чорними поперечними балками, з яких звисали шинка й бекон, а також пучки трав і багато різних предметів, чиїх назв Емілі не знала. Підлога — біла і чиста, притрушена піском. В кутку висів образ невідомого святого, що в миготливому світлі поближньої свічі видавався живим і наводив на дівчинку страх. З другого боку в стіні чорніла порожня заглибина, яка теж виглядала таємничо і так само сповнювала душу трепетом. Звідти могла вийти і впасти на голову малолітнього неслуха якась несподівана кара. Поза тим, свічки відкидали такі химерні тіні! Емілі сама не знала, чи їй до смаку ця кухня в Місячному Серпі. Тут відчувалося щось неповторне, цілком особливе, й вона охоче висловила б свої враження в жовтому зошиті, коли б не спалила його. Сльози мало не бризнули з її очей…

— Зимно? — спитала з усмішкою тітка Лаура. — Червневі вечори такі холодні. Ходи до вітальні: Джиммі вже розпалив у каміні вогонь.

Відчайдушно намагаючись відновити внутрішню рівновагу, Емілі перейшла до вітальні. Там на підлозі побачила килим ручного ткання, на столі — ясно-червоний обрус, а на вікнах — адамашкові, блідо-рожевого кольору, фіранки. Все виглядало вельми багато й привабно, як і належить в оселі Мурреїв. Емілі ще не бачила таких фіранок! Але найдужче припав їй до серця веселий, тріскучий, з миттєвими відблисками, вогонь у камині, що так химерно і загадково мінився при світлі свічок. Емілі встигла відігріти край комину змерзлі ноги і з дедалі більшою зацікавленістю розглядалася на обстанову вітальні. Її