Емілі з Місячного Серпа - Люсі Мод Монтгомері

— Таку дитину, — докинула Єва.

(Емілі показала тітці Єві язика.)

— Бідолашне дитятко, — лагідно мовила тітка Лаура.

(Якась крига розтанула в серці Емілі на ті слова.

Вона була щаслива, що її назвали так ніжно.)

— Не думаю, що вона аж так потребує твого співчуття, Лауро, — суворим тоном сказав дядько Воллес. — Цілком очевидно, що вона не вельми чутлива. Відколи ми приїхали, я не помітив на її очах ані сльозинки.

— Ти зауважила: вона навіть не схотіла востаннє поглянути на обличчя батька? — спитала тітка Елізабет.

Тут кузен Джиммі несподівано став посвистувати, дивлячись на стелю.

— Вона настільки чутлива, що змушена це приховувати, — відповіла тітка Лаура Воллесові й Елізабет.

Дядько Воллес аж пирснув од сміху.

— Може, візьмемо її до себе, Елізабет? — несміливо запропонувала Лаура.

Тітка Елізабет занепокоєно засовалася в кріслі.

— Не думаю, щоб їй було добре в Місячному Серпі, поміж трьох літніх людей.

(«Було б! Було б!» — подумки вигукнула Емілі.)

— А ти, Рут? — звернувся дядько Воллес до сестри. — Ти мешкаєш сама у великому домі. Трохи товариства тобі не зашкодило б…

— Не люблю цієї малої Стар, — гостро сказала тітка Рут. — Вона хитра, наче змія.

(«Неправда!» — подумала Емілі.)

— Під мудрим і чуйним керівництвом дитина може позбутися всіх своїх вад, — промовив дядько Воллес аж ніби врочисто.

(«Не хочу їх позбуватися!» Емілі дедалі сильніше злостилася під столом. «Краще мої вади, аніж ваші… ваші…» — вона шукала влучного слова і враз, тріумфуючи, пригадала один із батькових виразів: «ваші огидні чесноти!»)

— Сумніваюсь, — мовила, наче прокаркала, тітка Рут. — Яблуко від яблуні далеко не падає. Що стосується Дугласа Стара, то я вважаю, що це непорядно — умерти, залишивши свою дитину без гроша.

— Чи ж він зробив це навмисно? — запитав кузен Джиммі, вперше взявши слово.

— Він був у житті нікчемним банкрутом, — процідила крізь зуби тітка Рут.

— Неправда! Неправда! — заверещала Емілі, зненацька висунувши голову зісподу скатертини, між двох передніх ніжок столу.

Мурреї з хвилину сиділи мовчки, цілком нерухомі, неначе скам’яніли від емоційного вибуху Емілі. Врешті-решт, тітка Рут підвелася й, приступивши до столу, піднесла край скатертини, за якою Емілі встигла сховатися знову, геть засмучена, лиш тепер до ладу збагнувши, що вона скоїла.

— Встань і вийди звідти, Еміліє Стар! — наказала тітка Рут.

«Емілія Стар» вибралася з-під столу. Вона не була надто вже перелякана — радше сильно розгнівана. Очі її потемніли, аж стали зовсім чорними, щічки палахкотіли.

— Що за чудо мале… Яке розкішне маленьке чудо! — вигукнув кузен Джиммі.

Але ніхто не звернув уваги на цей захоплений вигук. Адже слово мала тітка Рут:

— Ти, безсоромна істото, шпигунко! Кров Старів дається взнаки, Муррей ніколи б такого не вчинила. Тебе належить відшмагати!

— Батько не був банкрутом! — крикнула Емілі, трусячись од гніву. — Не маєте права називати його банкрутом. Кого так любили, як його, той не може бути банкрутом. Не думаю, щоб тебе, тітко, бодай хтось у твоєму житті любив. Отже, саме ти — банкрут. А, крім того, я не помру від сухот — чуєте?!

— Чи здаєш собі справу, якого ганебного вчинку ти припустилася? — запитала тітка Рут із холодною лютістю.

— Я мусила знати, що зі мною буде, — кричала Емілі. — Я не знала, що це такий поганий вчинок… не знала, що будете говорити про мене всяку бридоту.

— Ті, хто підслуховує, ніколи не довідуються про себе нічого доброго, — повчально зазначила тітка Рут. — Твоя мати ніколи б так не вчинила, Емілі.

Вся відвага вмить полишила бідолашну Емілі. Вона почувалася винною і нещасною, такою нещасною! Достеменно не знала… однак тепер їй здавалося, ніби вона й справді вчинила кричуще неподобство.

— Іди нагору! — веліла тітка Рут.

Емілі пішла, не опинаючись. Але, поки вийшла, обернулася і, оглянувши кревних, повідомила:

— Як сиділа під столом, то перекривила дядька Воллеса і показала язика тітці Єві.

Вона промовила ці слова зі скрухою в серці, прагнучи очиститись від своєї провини. Та людям так нелегко порозумітися — і Мурреї зробили висновок, ніби вона жадала безкарно кинути їм в обличчя ще одне зухвальство. Коли за Емілі зачинилися двері, всі родичі, за винятком тітки Лаури і кузена Джиммі, взялися хитати головами й зітхати.

Емілі піднялася нагору в глибокій зажурі. Відчувала, що допустилася вчинку, який давав Мурреям право зневажати її. Вони склали собі думку, ніби вона типова Стар, а їй навіть не вдалося довідатись, яка доля їй судилася.

Сумною нині виглядала маленька Емілі-у-Свічаді.

— Я не знала… не знала, — прошепотіла вона до свого віддзеркалення. І додала з несподіваною рішучістю:

— Та після сьогоднішнього випадку вже знатиму. І вже ніколи, ніколи так не вчиню!

Емілі ладна була повалитися на ліжко з плачем. Не могла терпіти мовчки такого душевного болю, такого пекучого сорому. Зненацька впав їй в око жовтий старенький зошит, що лежав на столику. І вже за мить вона сиділа на ліжку по-турецьки й гарячково писала в зошиті коротким тупим олівцем. Мірою того, як олівець рухався по лініях сторінки, щоки її рум’яніли, а очі блищали дедалі яскравіше. Вона забула про Мурреїв, хоч писала саме про них, забула про своє приниження, хоч описувала прикрість, що сталася нині, писала вже понад годину при тьмяному світлі кіптявої лампи, не зупиняючись ні на хвилину, — хіба щоб визирнути у вікно й помилуватися красою імлистої ночі або відшукати в глибинах свідомості потрібний вираз; коли ж