Емілі з Місячного Серпа - Люсі Мод Монтгомері
Вранці наступного дня, коли кузен Джиммі зносив валізи додолу, а тітка Елізабет давала Елен останні вказівки, Емілі прощалася з усім довкіллям. Уклонилася Зарозумілій Смереці, Адамові та Єві.
— Коли поїду геть, як вони за мною тужитимуть! Не буде кому їх любити, — мовила вона сумовито.
Попрощалася з кріслом-гойдалкою, яблунею, з травичкою на галявині перед будинком. А тоді піднялася нагору до своєї кімнати. Віконце у ній завжди єднало її зі світом чудес. У спаленому жовтому зошиті був запис, яким вона особливо пишалася, — «Опис краєвиду з мого вікна». Тут, край вікна, вона любила сидіти і мріяти. А ввечері ставала навколішки й проказувала вечірні молитви. І — то блищали зорі, то порощив у шиби дощ, то пролітали щиглі та ластівки, долинали пахощі розквітлих яблуні та бузку, а то чути було сміх Велительки Вітрів, її зітхання, співи та свисти. Емілі чула їх серед глупої ночі, у грізних хуртовинах. Нині вона не прощалася з Велителькою Вітрів, бо знала, що та помандрує з нею до Місячного Серпа. Але попрощалася з віконцем і зеленим пагорбом, що їх так любила, з деревами коло пагорба та з Емілі-у-Свічаді. Може, в Місячному Серпі буде інша Емілі-у-Свічаді, але ж то буде інша, не та сама. Зняла зі стінки й поклала до кишені малюнок бальної сукні, який вирізала колись із часопису для жінок. Сукня була прегарною, з білим мереживом, з пришпиленими букетиками маленьких троянд і довгим-предовгим шлейфом, що сягав аж до половини кімнати. Емілі щонайменше тисячу разів бачила себе в тій сукні, і щоразу була королевою вроди на уявному блискучому балі.
Внизу на неї вже чекали. Емілі стала прощатися з Елен Грін. Прощалася доволі холодно. Вона ніколи не жалувала Елен Грін, а з того вечора, як Елен відкрила їй, що батько невдовзі помре, Емілі просто зненавиділа її, ще й стала боятися.
Проте нині була заскочена: Елен розридалася й пригорнула її до себе. Просила, щоб Емілі її не забувала, щоб написала до неї, назвала її своїм «любим дитям».
— Я не є твоїм любим дитям, — відрізала Емілі. — Однак листа тобі напишу. А ти будеш добре ставитись до Зухвалої Сел?
— Мені здається, ти більше переймаєшся розлукою з тією кішкою, аніж прощанням зі мною, — просичала Елен.
— Ну, звісно, — відповіла Емілі, здивована тим, що тут взагалі можливе якесь порівняння.
Неймовірним зусиллям вона стрималася від сліз, коли настала черга прощатися з Зухвалою Сел, яка сиділа собі на траві, підібгавши передні лапки.
— Може, колись я ще побачу тебе, — прошепотіла вона, тулячи кішку до себе. — Я певна: добрі кішки йдуть просто на небо.
Від’їхали каретою, де могли розміститися четверо осіб; мешканці Місячного Серпа при потребі завжди послуговувалися цією каретою. Емілі ще ніколи не подорожувала в такому розкішному екіпажі. Взагалі вона їздила мало. Одного разу батько позичив бричку в Габбардів. Дорогою їх трусило немилосердно, але батько цілий час розмовляв із нею і тим перетворив поїздку на справжнє диво.
Кузен Джиммі та тітка Елізабет сиділи в глибині карети; тітка була в капелюшку з чорним мереживом і в такому ж плащі. Тітка Лаура й Емілі займали передні сидіння, а між ними в кошику вмостився Майк.
Емілі дивилася на трав’янисті галявини, на домівку, що незабаром зникла за поворотом, і несподівано подумала, що цей будиночок у лощині виглядає так, ніби має розбите серце. Їй закортіло вистрибнути з карети, побігти назад, аби сказати йому слова розради. Всупереч твердому рішенню не плакати, її очі зайшлися сльозами. Але тітка Лаура простягнула руку понад кошиком, де лежав Майк, і потисла ручку Емілі. Цей порух був майже змовницьким та сповненим гарячого співчуття.
— Я дуже люблю тебе, тітко Лауро, — прошепотіла Емілі.
Очі Лаури були невимовно блакитні, глибокі та приязні.
Розділ 6. Місячний серп
Емілі припала до вподоби ця подорож квітучою країною червня. Ніхто особливо не розмовляв. Навіть Майк поринув у розпачливе мовчання… Кузен Джиммі вряди-годи кидав якісь репліки, радше призначені для самого себе, аніж для інших. Тітка Елізабет то відповідала йому кількома словами, то не озивалася зовсім. Щоразу мовила коротко й шпарко, не викидаючи слів на вітер.
У Шарлоттетауні подорожні затрималися на обід. Емілі, відколи помер батько, апетиту не мала й тепер не могла їсти ростбіф,[1] який поставила перед нею кельнерка. Бачачи це, тітка Елізабет шепнула щось кельнерці, і та невдовзі повернулася з холодною курятиною — ніжною, білою, обкладеною листям салату.
— А це їстимеш? — суворо запитала Елізабет, немовби зверталася до підсудної за гратами.
— Спробую, — мляво відказала Емілі.
Вона була надто перелякана, щоб сказати більше; подужала проковтнути кілька шматків курки, після чого поклала собі набратися духу і з’ясувати питання з їжею.
— Тітко Елізабет, — озвалася вона.
— Ну, що там іще? — відгукнулася тітка, переводячи свої сталеві очі на збентежене личко небоги.
— Я хочу, щоб ти зрозуміла, — почала Емілі майже скоромовкою, а проте дуже чітко, так, аби тітка насправді її зрозуміла, — я не їла ростбіф не тому, що це ростбіф. Я просто не голодна… А курку їм, тільки щоб віддячити
