Емілі з Місячного Серпа - Люсі Мод Монтгомері

— Там… не так розкішно… як тут, у Місячному Серпі, — ридаючи, мовила Емілі, — але там… був тато. Мені здається, що я тужу за ним, за батьком, тітко Елізабет. Невже ти не почувалася страшенно самотньою і покинутою, коли помер твій батько?

Елізабет Муррей мимоволі пригадала собі те приховане, змішане з соромом відчуття полегші, коли переставився старий Арчібальд Муррей — ставний, суворий, деспотичний — чоловік, що залізною рукою тримав цілу родину, гнітив усіх мешканців Місячного Серпа протягом всього життя, а надто п’ять останніх років, коли був прибитий тяжкою недугою. Під час похорону осиротілі Мурреї поводилися бездоганно, плакали про око людське, а в місцевій газеті надрукували велемовний некролог, дуже втішний для пам’яті небіжчика. Та чи бодай одне щире й жалісне зітхання супроводило Арчібальда Муррея до могили? Елізабет не любила згадувати про батька й розсердилася на Емілі за це нагадування.

— Я корилася волі Провидіння, — сказала вона холодно. — Емілі, ти маєш зрозуміти, що нині твоїм обов’язком є вдячність і послух. Ти повинна довести нам, що цінуєш те, що ми зробили для тебе. Я не хочу бачити твоїх сліз, твого жалю до своєї персони. Що б ти робила, якби не мала друзів, котрі тебе прихистили? Дай-но відповідь на це питання.

— Ймовірно, померла би з голоду, — визнала Емілі, якій негайно привидівся образ себе самої, що конає від голодного виснаження, подібно до тих нещасних у книжці Елен Грін про місіонерів в Індії — країні, котру спостигли неврожай, а відтак і голод.

— Не зовсім так… Тебе примістили б у якомусь притулку для дітей, де трохи не морили б голодом. Ти не знаєш, чого насправді уникла. А нині ти в оселі шанованих людей, які про тебе дбатимуть і дадуть тобі належне виховання.

Емілі була не в захваті від цього «належного виховання». Проте сказала з покорою в голосі:

— Я знаю, тітко Елізабет, ти виявила доброту, привізши мене до Місячного Серпа. І надалі я не буду тобі докучати, не буду додавати тобі клопотів. Незабаром я стану дорослою і зможу сама заробляти собі на життя. Як ти гадаєш, тітко Елізабет, у якому віці людина щонайраніше стає вже дорослою?

— Ти не повинна думати про це, — владно мовила тітка Елізабет. — Жінки з роду Мурреїв ніколи не працювали, щоб заробити на життя. Ми вимагаємо від тебе одного: щоб ти була хорошою, слухняною дитиною й поводилася тихо і скромно.

Ці слова звучали з неабиякою твердістю.

— Я буду старатися, — відказала Емілі з раптовим рішенням здобутися на подвиг, подібно до тих дівчат, про яких вона читала в книжках. — Може, то буде не так важко, тітко Елізабет, — побачимо.

І тут з Емілі трапилося щось дуже і дуже небажане: їй спало на думку вжити вираз, котрий одного разу почула з батькових уст і котрий під ту хвилину видався їй вельми доречним.

— Бачиш-но, тітко Елізабет, Бог — добрий, хіба диявол гірший від Нього.

Бідолашна тітка Елізабет! Її вуха повинні слухати подібні блюзнірства, та ще й у мороці ночі, дитина з такими думками вдерлася в її, здавалося б, раз і назавжди впорядковане існування, залізла в її безтурботне ложе! Що ж дивного, що з хвилину вона лежала геть паралізована, не в силі здобутися на відповідь?! Нарешті з обуренням у голосі майже крикнула:

— Емілі, ніколи більше такого не говори!

— Добре, — слухняно відказала Емілі. І додала стиха: — Але думати буду.

— А тепер, — сказала тітка Елізабет, — мушу тебе застерегти, що я не маю такої звички — розмовляти всю ніч. Може, тебе так привчили… Прошу тебе заснути і маю надію, що будеш слухняною. На добраніч!

Тон, яким тітка Елізабет промовила «на добраніч», міг зіпсувати найчарівнішу ніч. Емілі лежала тихо, не ридаючи і не схлипуючи, хоч під ослоною темряви сльози ще довго текли їй по щічках. Лежала так тихо, що тітка Елізабет подумала, ніби вона вже спить, то заснула й собі.

«Хотіла б я знати, чи хтось іще не спить зараз у світі? — думала Емілі, почуваючись безмірно самотньою і всіма покинутою. — Хоч би Майк був поруч! Не такий він мазунчик, як Зухвала Сел, та краще Майк, аніж ніхто. Цікаво, де він зараз? Чи дали йому вечеряти?»

Тітка Елізабет по приїзді тицьнула кошик із Майком кузенові Джиммі й нетерпляче сказала: — Ось, маєш, гляди цього кота.

І Джиммі поніс його кудись. Де ж він його прихистив? Може, Майк надумає втекти й повернутися туди, додому? Емілі чула, ніби коти завжди вертаються додому. І вона жадала вирватися звідси, аби вернутися додому. Уявляла своє повернення, наче біжить полями з котом під пахвою, біжить поночі, добігає до будиночка в лощині, до беріз, до Адама і Єви. Вже здалеку бачить крісло-гойдалку, і свою улюблену кішку, й відчинене віконце, що крізь нього чути співи Велительки Вітрів, а рано-вранці видніють рідні пагорби, оповиті блакитними туманами.

«Чи він настане, новий день? Чи знову благословиться на світ? — думала Емілі. — А може, зранку мені буде погано, сумно…»

І враз вона почула Велительку Вітрів, почула тихий, лагідний шепіт червневої ночі — заспокійливий, доброзичливий, сповнений любові.

— О, ти там, за вікнами, люба моя? — зашепотіла вона, простягуючи руки до шиб, завішаних фіранками. — Як же я тішуся, чуючи тебе! Ти вірна подруга, Велителько Вітрів! Тепер я не самотня. А ось і «промінчик»! А я ж потерпала, що в Місячному Серпі його не буде!

І раптом душа її визволилася з темниці — злетіла понад ложем тітки Елізабет, понад гнітючим балдахіном. Мандрувала у просторі вкупі з Велителькою Вітрів та іншими нічними блукальцями, разом із вогниками, комахами, струмками, хмарами… Ширяла в безмежному колі марень, аж поки добулася до пристані сну, втопивши голову в череватій подушці. А Велителька Вітрів знай виспівувала ніжні колискові серед винограду, що геть обснував Місячний Серп.