Мир хатам, війна палацам - Юрій Корнійович Смолич

Києвом якраз проходила маніфестація «номер два».

Відразу це були тільки хори кількох «просвіт», їх перестріло керівництво «Селянської спілки» з своїм прапором «Земля і воля» і приладналось попереду. Позаду пришикувалась колона учнів середніх шкіл — з транспарантом «Хай живе автономна Україна в Федеративній Російській Республіці». На розі Бібіковського бульвару чекав ще Богданівський полк — повним складом шістнадцяти рот, з полковим прапором на чолі.

По тротуарах в цей час купчилося чимало народу — люди розходились після першої маніфестації — і натовп зустрів українську маніфестацію по–різному. Одні прилучили свої голоси до співів, інші свистіли, ще інші нахвалялись — «вискубти чуби хохлам». Та чимало людей — обурені на такі зухвалі вигуки, з протесту, — приладнувались і собі до маніфестантів.

Тепер маніфестація посунула в напрямі до Думи, ще й на самому Хрещатику повнячись та вбираючи в себе і окремих перехожих, і численні групи — з Лютеранської, Прорізної, Миколаївської.

Йшли націоналістичні партії і діячі різних, щойно утворюваних національних установ. Вони домагались створення національної держави, — яка б вона не була: нехай буде буржуазною, нехай собі й демократичною. В цій демонстрації йшли люди, які прагнули на хвилі національного піднесення влаштувати власну кар'єру, доскочити влади, здобути чи помножити власні достатки. Але були в лавах демонстрантів і такі, яким від нації нічого не було потрібно, навпаки — вони ладні були віддати їй все і зробити для неї все, що могли, тільки ж не збагнули ще, як це зробити: вболівальники злигоднів батьківщини і романтики її невідомого майбутнього. Йшли й просто щирі серцем: вони не дуже й клопоталися справами нації, одначе не могли зрозуміти, як же це так, що сталася революція, а свобода ще не прийшла…

Словом, — різні йшли люди в київській маніфестації номер два.

Відмова Тимчасового уряду признати автономію України, саме погордливе ставлення до «українства» взагалі й недвозначне продовження колоніальної політики царського урядництва — спородили обурення й викликали протест у найрізноманітніших колах українців. Ба й не лише українців: в лавах демонстрантів йшло чимало росіян, поляків, євреїв — синів інших народів, але ж — громадян української землі. Це були просто непримиренні до несправедливості люди. Вони теж підспівували «Чого ж наша славна Україна зажурилася» і несли транспаранти «Автономію Україні!»

Але на плакатах і транспарантах цієї демонстрації не було жодного гасла супроти того, хто автономії не давав, — проти Тимчасового уряду. Не було — в день початку наступу на фронті, на четвертому році війни, — й жодного слова про наступ, про війну і про мир. І всі гасла та заклики організатори демонстрації виписали не на червоних, а на жовто–блакитних полотнищах.

Бо організатором цієї демонстрації була Центральна Рада…

В шерензі зведеного хору «просвіт» йшли поруч студентка Марина Драгомирецька з гімназистом Флегонтом Босняцьким. Марина казала Флегонтові екзальтовано:

— Флегонте! Велика французька революція відбулась у лютому місяці сорок восьмого року, і революція в Росії — теж почалась у лютому! — Асоціації, порівяння та аналогії завжди хвилювали Марину, в них вона вбачала якусь проречистість. — Барикадні бої Паризької комуни почались у червні, і ми демонструємо теж червневих днів. Хіба ви не відчуваєте, що тут щось таке… символічне?

Дівчина з Марини була сумбурна, і в її дівочій голові ще цвів мак. Флегонт, вважаючи себе більш розважливим, бо ж мужської статі, критично зауважив:

— Ви забуваєте, Марино, що Паризька комуна мала на закінчення Тьєра…

— Ах! — розпивалась Марина. — Ви схожі не на завтрашнього студента, а на професора в відставці! Зрозуміло, що я бажаю перемоги революціям!

— І буржуазним теж? — насторожено перепитав Флегонт. У розмовах між ним і Лією Штерн питання буржуазних і пролетарських революцій було вже поставлене на обговорення.

Це запитання ще більше обурило Марину:

— Фі! Ви справді, неможливий! Кінець кінцем, я просто не буду з вами балакати!

Кінець кінцем, Марина була саме така. Асоціюючи, порівнюючи та аналогізуючи, вона, проте, не вміла ще ні протиставити, ані відкинути. Марину однаково хвилювали «Ще не вмерла Україна» та «Повстаньте, гнані і голодні», «Ще не вмерла» — хвилювала саме цими словами — бо ж оспівували вони неначе життя. А «Інтернаціонал» хвилював закликом — «своею собственной рукой». В цьому закликові — така сила, твердість, самостійність…

Флегонт сьогодні був дещо розгублений. Справа в тому, що він так і не міг вирішити, з якою ж демонстрацією йому йти? Звичайно, його місце — з українською демократією: він же співав у хорі «Просвіти», та й… можна йти разом з Мариною. Одначе Лія теж кликала його: студент Лаврентій Картвелішвілі утворював молодіжну більшовицьку організацію, і Флегонт вже майже остаточно вирішив вступити до неї… Кінець кінцем, Флегонт прийшов до висновку, що він може встигнути на обидві демонстрації: більшовицька ж мала вирушити дещо пізніше…

З балкона Думи маніфестацію номер два вітали, як і маніфестацію номер один: хоча й керівникам Думи, командуванню військового округу українське самовизначення аж ніяк не імпонувало, одначе в українській маніфестації не було ні закликів проти Тимчасового уряду, ані гасел проти війни.