Мир хатам, війна палацам - Юрій Корнійович Смолич

— Сама — погань!

Але тут вже Гервазій Оникійович посатанів:

— Цить! Я наказую! Я — батько! Іди геть, і — ні слова, чуєш, ні слова ніде про Ростислава!

І зразу він знову вхопився за голову і застогнав:

— Що ж робити? Хоч би інші діти були, як діти! А то ти — теж! Ти — теж! — закричав він тепер вже на доньку. — Ти теж до добра не доведеш — з твоїм ідіотським українством! Ти теж стаєш на дорогу зради вітчизни!

Марина огризнулась зухвало:

— А що ж — краще бути такою, як твої сини? Як ця нюня, — вона вказала на Ростислава. — Раз за життя він вчинив як мужчина, а тепер не знає, куди заховатись! Чи — як цей архаровець, що ладний залити кров'ю свій рідний народ і навіть маму свою — я певна, коли б була жива мама, — убив би її за те, що співала біля його колиски українських пісень!

Мариною вже трусила справжня істерика:

— Ви всі — виродки! Чорносотенці! Контрреволюціонери!..

Старий лікар Гервазій Оникійович Драгомирецький похилив голову на долоні і тихо заплакав: сльози скрапували з його очей просто на скатертину — плюшову з шовковою сіткою, яку вишивала власними руками покійна пані Драгомирецька… Що його робити? Що чинити? Як взагалі далі жити на світі? Троє було в нього дітей, і всі — вийшли такі різні. А він сам — сам він теж… різний. Коли покласти руку на серце, то Ростислав — по суті — вчинив, мабуть, достойно. Але ж має рацію і Олександр: офіцер повинен виконувати наказ і віддати життя за батьківщину. Тільки ж вірно каже й Маринка: все те, що неначе правильне, по суті — нелюдське… Яке прокляте настало життя!.. Революція, контрреволюція, патріотизм, інтернаціоналізм! Українська нація, російська великодержавність, мати–Росія, ненька–Україна! Партії, програми, ще й — класова боротьба! Господи, Боже мій! Класової боротьби, вже даруйте, він допустити не згодний!.. Але ж що чинити тепер? І що буде далі? В Росії — двовладдя, на Україні — безладдя, а в родині Драгомирецьких — цілковитий бедлам! Дайте ж Гервазієві Оникійовичу нарешті спокій: він тільки лікар, чуєте — лікар, і його справа лікувати людей і виривати їх з пазурів передчасної смерті!

— Батьку! — суворо сказала Марина. — Де твій старий піджак і сині штани? Ти знову їх кудись запроторив! Скільки раз я казала тобі, щоб не розкидався з своїми штанами, а вішав все в гардероб! Нехай Ростислав швидше переодягається і зникає геть: на світі не одне місто — Київ…

Марина спинилась посеред кімнати, серед розгардіяшу, і люто блиснула очима на молодшого брата:

— Тільки нехай цей паршивець не знає, де подінеться Ростислав! Чуєш, батьку? Жодним словом не прохопись перед цим занюханим кокаїністом! Він здатний виказати на рідного брата і зашморгнути йому мотузку на шиї!..

Доктор Драгомирецький знову вхопився за голову:

— Марино! Опам'ятайся! Що за слова «паршивець», «занюханий»! Ти ж закінчила гімназію! І що ти пропонуєш? А — вітчизна? А — присяга? А — комендантські патрулі, які нишпорять по місту й виловлюють дезертирів?…

Більшовицька демонстрація тим часом вийшла на Думський майдан.

Групи юнкерів зразу кинулись до транспарантів «Геть війну!» та «Владу — Радам!» Вони замірялись пошматувати ці гасла. Свист, лемент, тюкання вибухли на тротуарах.

З лав демонстрантів почувся наказ з мегафона:

— Спокійно, товариші! Не відповідати на провокацію! Авіапарківці та арсенальці — вперед!

Це порядкував Іванов. Так домовлено наперед: якщо буде напад, солдати авіапарку та арсенальці виходять у голову колони, беруться міцно під руки і стримують удар юрби.

Тепер транспаранти «Геть війну!» та «Владу — Радам!» опинились у центрі демонстрації, за численними й міцними шеренгами солдатів та робітників.

— Ви й досі вірите, що буржуазна революція може перемінитись на соціалістичну мирним шляхом? — гостро запитав Іванов в Євгенії Бош.

— Ні, тепер я думаю навпаки: ми мусимо повстати…

В цей час, коли демонстрація проминала будинок Думи і на балконі її стояли мовчазні та люті, не вітаючи демонстрантів, її керівники, — сталося таке.

З Малої Житомирської з гучним торохкотінням вилетів мотоцикл і полинув через майдан до Інститутської.