Мир хатам, війна палацам - Юрій Корнійович Смолич
«Київ, мать городів руських, демонстрував свої патріотичні почуття, своє довір'я Тимчасовому урядові, своє жадання довести війну до переможного кінця…»
Коли маніфестанти проминали будинок Думи, якраз надійшло і перше повідомлення з ставки, — голова Думи оповістив його з балкона через мегафон:
— «Трьохсоттисячна армія на Південно–Західному фронті піднялась і пішла в наступ, фронт на відстані в сімдесят кілометрів прорвано, наступ свободи і захисту революції почався!»
— Ура! — залементували маніфестанти.
Оркестр на «брехалівці» заграв «Марсельєзу».
6
Коли під шасі літака стало видно бойовище, — Королевич важко перевалився через борт. Він побачив, як Драгомирецький махнув йому рукою. То не був помах привіту, — так махають рукою, коли притому проказують: «Пропадай пропадом все!»
Купол парашута похитувався над Королевичем — як друге, маленьке, твоє особисте небо — і земля там, унизу, ніби колихалась: ставала дибки і знову провалювалась у безодню. І в ту хвилину, коли вона зводилась збоку стіною, Королевич примічав на рудій ріллі та на зеленому морігу безліч сірих цяток. Неначе з руки сіяча розкидано зерна на ораницю, щоб згодом — під небом, сонцем і дощем прорости їм зелом. Та то була тільки омана з височини: зерна рухались — то бігли солдати в нестримну атаку, вперед. А може, і справді не рухалися вже? Може, таки вгрузли в землю, в своє останнє пристановище, в могилу на полі бою, — і скиба закриє їх?
Парашут вийшов з завихрення після літака і почав плавко, але швидко падати вниз. Здавалось, моріг летить назустріч парашутистові, щоб поглинути і його. Але Королевичеві не було страшно. Було тільки неспокійно і якось велично. Світ довкола був такий великий–великий, і він зараз стане на землю обома ногами і попередить: фланги відкриті!
Враз по ногах шмаргонуло вогнем, огнем опалило все тіло: кулемети противника помітили парашут і взяли його в хрест, — і в ту секунду, коли Королевич впав на м'який, рахманний ґрунт, він вже не почував нічого…
Саме в цю мить поручик Драгомирецький вистромив за борт ракетницю. Він був офіцер, він дістав наказ, і він повинен його виконати точно. Дві зелені ракети першій лінії — як домовлено: позаду все гаразд, фланги й тили забезпечено, спокійно вперед, бог у поміч…
Драгомирецький побачив: парашут Королевича раптом зів'яв, завис у повітрі, неначе викручена ганчірка, а потім простелився по землі, як шмаття. Око пілота — досвідчене, і Драгомирецький зрозумів: солдата Королевича на світі не стало…
І раптом сказ ухопив юнака–пілота. Він скинув рукавицю геть — вона комашкою полетіла за борт — і тремтячими пальцями схопив дві червоні ракети. Ще мить — і з–під літака швидкими птицями один за одним вилетіли два червоні огні — і вхрясли в землю посеред сірих цяток.
Дві червоні — як і обумовлено наперед: першій лінії наступ спинити, заритись у землю…
А літак вже був далеко, і Драгомирецькому стало видно Тернопіль на горизонті. Пропелер знесилено залопотів — мотор вимкнуто — і літак швидко попланував на посадку.
Та за кілька метрів від землі, над самісіньким аеродромом штаарму, пропелер раптом знову загув — пілот знову включив мотор — і літак злетів високо в піднебесся.
Ще хвилина — і літак зник за Тернополем, на схід.
— Він збожеволів! — зарепетував генерал Корнілов.
Командуючий фронтом стояв тепер біля ґанку своєї штаб–квартири, чекаючи літаків з секторів бою: бій розвивався нестримно, і дорога була кожна хвилина.
Очевидно, це так і було. Треба думати, поручик Драгомирецький позбувся глузду: він — там, на самоті, у своєму літаку — щось гукав у просторінь, сварився в небо кулаком, плакав, а потім раптом починав співати — як співають завжди пілоти в час польоту. Тільки співав він щось непутемне, якусь дику суміш з різних пісень; то «Взвейтесь, соколы, орлами», то «Со святыми упокой», а то просто починав бренькати на губах, без слів, войовничий мотив жартівливого маршу авіаторів: «По улицам ходила большая крокодила…»
Літак йшов сто шістдесят кілометрів на годину, точно по прямій — норд–норд–ост — на Київ.
7
