Мир хатам, війна палацам - Юрій Корнійович Смолич

Пілот Ростислав Драгомирецький з авіатехніком Федором Королевичем знялися в повітря теж точно о шостій.

Екіпаж літака дістав наказ: тільки закінчиться артпідготовка, линути на ближні ворожі тили, випрасувати квадрат перед фронтом другого корпусу, встановити результати обстрілу, примітити рух ворожих резервів до позицій — і повертатись не до «штакор–2», а до «штаарм–8».

Доповісти — особисто командуючому армією генералу Корнілову.

Ворожа передова промигтіла внизу, вкрита пилом і димом. Але на п'ятому кілометрі землю вже стало видно виразно. Тут зруйновано все, і ніщо не подавало ознак життя. На десятому кілометрі стало видно колони ворожих резервів: резерви накопичувались за згірками й по узліссях.

Королевич глянув у спину поручикові Драгомирецькому, вийняв з пазухи пачку папірців і жбурнув їх через борт.

Перев'язана тонкою ниткою пачка падала якийсь час, перекидаючись у повітрі, потім струмінь завихрив її, нитка лопнула — і папірці приснули навсібіч.

Це була надрукована трьома мовами — німецькою, угорською та українською — відозва Центрального комітету російської соціал–демократичної робітничої партії: «Браття солдати!.. Всі ми вимучені страшною війною… Клас капіталістів багатіє в усіх країнах на підрядах та воєнних поставках… Мир хатам, війна палацам!..»

Українізований батальйон мав точний наказ. Якщо полк не піде в атаку — закидати окопи гранатами. Якщо полк піде, але ляже, — кулеметним вогнем підняти і гнати знов.

Полк пройшов першу ворожу — її винищено всю. Полк пройшов другу ворожу — вона теж не вчинила опору: на другій ворожій теж не було кому воювати.

Але третя ворожа була жива, вона вже оговталась і зустріла атаку мінометами й кулеметами.

Полк ліг перед третьою — на другій ворожій.

— Другу ворожу під прицільний огонь! — подав команду командир українізованого батальйону.

Це й означало: підняти полк і кинути його на ворожий огонь — вперед або винищити на місці — своїм вогнем.

І тут сталося несподіване: українізований батальйон не виконав наказу.

Батальйон був складений теж не з буржуїв, з свого ж таки брата–солдата: три роки спільно кров проливали, триста літ купно страждали під царем. Батальйонні кулемети відкрили вогонь, але послали його не на другу ворожу, де лежали тепер свої, а — на третю, де залягав ворог.

Водночас українізований батальйон надіслав делегацію до землячків–штрафників: в наступ однаково треба йти — за свободу, за революцію, за Україну, хто й зна, за що саме першочергово, один чорт — війна! То нехай буде вже так: тільки змовкнуть кулемети українізованого батальйону, нехай штрафники кидаються на третю ворожу врукопаш — і українізований батальйон теж підніметься: підтримає штрафників. Тільки ж, землячки–штрафники, глядіть: слово солдата! Додержувати його міцно, не — якийсь там командирський наказ!

Душевний вчинок землячків–українців зворушив солдатські серця штрафників. Штрафний полк гримнув «ура» — справжнє солдатське бойове «ура» — і, тільки змовкли кулемети підтримки, ринув вперед і вихором змів третю ворожу.

І ще не встигли в бойовому запалі залягти штрафники, як українізований батальйон звівся теж з лементом «слава».

І тоді «ура» і «слава» змішались: бігли всі гвардійці разом, як усі три роки війни.

Це була славна атака, якої вже не знали давно, — бій, у якому веде не наказ командира, а солдатська відвага, братерство, почуття плеча.

Здобувши всі лінії ворожих шанців, розпалені боєм, гвардійці врізались клином далі в ворожі тили.

Пілот Драгомирецький і авіатехнік Королевич спостерігали цю атаку з літака.

Драгомирецький озирнувся і щось гукнув через плече. Королевич з поруху уст зрозумів:

— Герої! — гукав поручик.

І Королевичеві здалося, що за скельцями шолома в Драгомирецького на очах заблищали сльози.

Але Драгомирецький зразу повернувся вдруге — в очах його стояв жах. Він вказував рукою вниз.

Королевич вже бачив і сам. Шляхами від Львова і Стрия поспішали величезні колони: австрійська піхота, угорські кіннотники, німецька польова артилерія. Лінія