Мир хатам, війна палацам - Юрій Корнійович Смолич

В шифоньєрі висіли різні сукні — спідниці–шантеклер, кофтинки з буфами, блузки з англійськими комірцями, сукенки з тетянівськими рюшиками — наймодніша оздоба дівочої краси. Але Поля недбало відгорнула жіночу одіж набік і з глибини шафи вийняла широченні матроські чорні штани–кльош та темно–синю матроску з блакитним коміром та трьома білими смужками по бережках. Це був не її одяг. Цю одежу Поля берегла як пам'ятку про батька, матроса Дніпровської флотилії, який сіпав колись її за кіски, потім купував їй карамельки «ландрин», а далі зник навіки: покликаний ще на японську війну, він загинув у далекому і холодному Японському морі в бою під Цусімою.

Поля скинула халатик і почала натягати матроські штани.

Штани пришилися впору: Семен Каракута був тонкий у талії — справжній морячок. Потім вона примірила матроску. З дзеркала дивився на неї ладний матросик. Вона наділа безкозирку: матросик став бравий. Вона пересунула її з потилиці на брову, потім з брови на потилицю: тепер матрос дивився чортом.

Вирішено: годі бігати до клубу анархії тільки на танці та на синематограф. Сьогодні ж вона прийде до Наркиса, ні — до самого Барона і скаже: добре, я згодна йти дорогою битв і звитяг — за торжество анархії під небом на землі!..

Барон з Наркисом — лідери київської мать–анархії — давно вже намовляли гарненьку трагічну шулявочку вступити в партію анархістів–синдикалістів. Вони казали так: хай знайдеться в організації київських анархістів бодай одна дівчина — і ми зробимо з неї Жанну д'Арк!

Поля висунула шухляду в комоді і добула маленький пістолетик «Зауер», калібру сім міліметрів. Цей німецький трофейний пістолетик вона придбала на Галицькому базарі навесні, коли, зведена штабс–капітаном–красунчиком, вирішила була покінчити з життям.

Ні, вона не вкоротить собі віку!

Вона стане анархісткою, візьме в руки бомбу і пістолет і піде — хто й зна куди, тільки ж туди, де ці бомби кидають і з пістолетів стріляють на всіх високопоставлених свиней.

Тремтіть же, штабс–капітан Боголєпов–Южин і генеральний секретар Симон Петлюра! Поля Каракута іде на ви!..

Артилерійська підготовка на дільницях одинадцятої, сьомої і восьмої армій тривала багато годин.

Після того був даний наказ — наступати!

На Калуш — на відтинку фронту в сімдесят кілометрів — мали вийти з окопів триста тисяч багнетів, триста двадцять один батальйон.

Штрафний гвардійський полк лежав на передовій весь — без ешелонування, отже, мав іти в атаку в першій лаві!

О шостій ноль–ноль — після немовчної канонади — раптом запала тиша.

Мирно світило сонце, щойно підбившись над обрій, бездонно голубіло небо над головою, з гір повівав лагідний вранішній вітерець — починався гарний, погожий літній день, тільки не співали птахи і смерділо горілим та паленим.

В мертвій тиші над лінією шанців раптом сплеснув сміх, потім неначе плач, тоді — істеричний регіт: нагла тиша була нестерпна, страшніша від немовчної смертовбивчої канонади, — і хтось збожеволів.

Командир полку видобувся на бруствер, вийняв шаблю з піхов, гукнув — «вперед, за мною, братці!» — і пішов на смертну ораницю нічиєї землі.

Голосу командира ніхто не почув — люди оглухли від раптової тиші, їм було байдуже до всього на світі, але один звівся, — звелися машинально й інші. І пішли.

Полк йшов повільно — з гвинтівками на руку, люди спотикались, падали у вирви, але зводились і знову йшли — як сновиди, як автомати. Було зовсім тихо.

Страшно було дивитись, як йшов полк, але йти солдатам не було страшно: страх зникає, коли ти йдеш не один.

А втім, жоден постріл з ворожих шанців не зустрів хвилю першого цепу: багатогодинна артпідготовка винищила зовсім першу та другу лінії укріплень противника.

— Ура! — нарешті здогадався крикнути командир і побіг.

Божевільний теж вистрибнув з траншеї і, плачучи та регочучи, побіг за всіма: йому було страшно залишатись самому, він позбувся розуму від страху, і страх — то було єдине почуття, яке гнало його тепер.

Йшла тільки одна лінія людей.

Другою лінією позаду штрафного полку лежав українізований батальйон корпусу…