Волинь - Улас Олексійович Самчук
Постать Матвія вже не та, що колись. Довгі десятки років змінили її вигляд. Сила її вилилась разом з потом. Кістяк давно порушив свою форму. Голова стяжчала, плечі розступилися і втягнули її вниз. На ній лисина і сріблисті пасма масткого від поту волосся, що відростають донизу і легко кучерявляться.
Але все-таки він незмінне Матвій, незмінно сторож порядку, законів землі і родини. Дух його ще не впав, хоч часом виривається з його уст:
— Охо-хо-хо! Кажуть — вмирати страшно… А я кажу: хто не боявся жизні, не боїться і смерті.
Та все-таки ціле його єство знутра і зізовні прагнуло тільки жити і навіть жити, як треба, спочатку, по-новому.
Володысо тепер несамостійний. Він у полоні мрій. Кілька книжок, кілька великих планів відмежовують юнака від дійсності. Він не сидить тепер дома. Його стихією поля і ліс. Вкриті пашнями лани видаються йому морем, по котрому бушують хвилі-гори. Він іде на пригірок, стає на отвертому для вітрів місці, розхристує сорочку, збиває кучері й наслухує, як пориви вітру б'ються об його молоді нагі груди, як шарпається на голові волосся. Це море! Он пливуть кораблі — один за другим ідуть безмежним водяним шляхом ті велетні. Володько бачить на їх чардаку бронзолицих матросів з нагими валкуватими руками. Бачить гострозорих капітанів, що дивляться ген туди за обрії, де лежать скелясті, утикані патлатими пальмами береги.
Як хотілося б Володькові й собі до них. Кинути все це — землю, плуги, гній. Обнятись би з небезпекою, буревієм. Обпектись би сонцем і вітрами. Здобути силу, славу, гроші. Стати великим морським героєм і наганяти острах ворогам.
Дні бадьорі, ясні, свіжі. Небо фіалково-синє, а по нім ковтуваті білі, мов сніг, хмарки. Жита, пшениці, вівси. Кожна стеблина міцно вчепилась рідної землі, осе її чорну кров і хитається від подуву вітру. Колосся шумить тихим, ледь чуйним шумом. Дзвінко підпідьомкають перепелиці.
Серед такого оточення росте і міцніє Володько.
Він не має товаришів і він не потребує їх. Він любить себе і свої мрії. Він навіть гордий собою і часом, коли захоплення життям, молодістю досягає найвищої міри, він починає співати, стрибати. Йому здається, що він найрозумніший з людей і всі його мрії це не мрії, а дійсність недалекого прийдешнього.
Навколо тихо. Села, поля, ліси живуть звичайним життям. Війни не стало. Зникли москалі, їх мова, їх лайка. По полях чути пісні дівчат. У неділю в селі грають музики. Там витанцьовують парубки свої танці, залицяються. Ніхто їх не турбує. Не чути більше, щоби гнали когось «на стійку». Всі дома, всі досягли свободи. На панських ланах пругами лягли межі. У лісі таксують дубину, валять її з пнів і розтягають по селах. Платять гривнями, женуть самогон, кохаються, вінчаються, закладають нові хати…
Кожний цей день — день української державності. Володько розуміє це також. Матвій продав овес, взяв дві^ тисячки гривень і вирішив накупити дубини. Прийде з війська Василь, ожениться і хату треба нову…
Ідучи з батьком до лісу, Володько бачить, як усі села, всі люди — старі й малі взялися за працю. У лісі повно людей. Відкраяли ділянку, валять товстючі дуби, обтинають, тешуть на підвали, на шпали, на клепки. Канцелярія працює безупинно. Побережники ходять зі своїми сурмами. Мабуть, багато віків не чувся цей народ її господарем. Все відчуло нараз, як спали з рук пута. Всім захотілося валити дубину, тягти додому, будувати нові, високі, світлі хати. Всім хочеться жити, жити, жити…
Край цей уміє жити. Край цей уміє працювати. Була війна, змела села вогненною мітлою. Прийшов рік миру і села повстали вогненною працею. Дай миру, волі!..
Назустріч цьому благанню завзято регоче кулемет. Майже непомітно надійшли дні, коли в селах знов повно вояків, коли вже десь там зі сходу від Острога, Кунина почали доноситися знайомі голоси гармат.
Одного недільного ранку з жолобецького лісу, так само, як тоді, коли почалася світова війна, виїхав козацький полк. Але це козаки українські. Загорілі обличчя, бадьорий вигляд, шворна пісня. Ціле село збіглося дивитись «на петлюрівців». Нікому не прийшло на думку спитатись їх, куди вони ідуть. Село вже звикло до війни. Підуть одні — прийдуть інші. Чи ж не все одно?
У селі козаки розташувалися, щоб відпочити. Володько пішов також туди, щоби зблизька приглянутися до свого війська.
Воно прийшло здалеку. Воно облетіло цілу Україну. Скільки шалених атак пережили ці дужі сини своєї землі. Вигляд їх якийсь байдужий, насмішкуватий. Володько відважився запитати одного:
— А куди ви їдете?..
— В гості, молодий козаче…
Володько не має чого більше питати. Навіщо? Знає він і так, куди. Чутки невздержно летять і приносять вістки, що десь там за Острогом вже большевики.
Козаки покормили коней, дістали з польової кухні обід. Сурма сурмить збірку. Підтягають коням підпруги, гнуздають і спішать на збірку…
— На коня! — скомандував полковник. Брязнули шаблі, рушниці, і козаки на конях.
— Шикуйсь! Кроком руууш!..
Ні. Ні. Це не була парада. Не були це привітні, спокійні люди. Але Володько ніколи не забуде їх такими, як бачив їх тоді, у найрішучішу годину. Такими напівсердитими, напівбайдужими до всього. Їх загорілі бронзові чола, їх закурені шапки й блюзи, їх витерті сідлом червоні «галіфе». Вічно звучатиме в його вухах оте різке, певне: «На коня!»
На другий день потягнулись обози. Також розташувалися в селі і простояли кілька днів. Приїхали люди з Крем'янця й оповідають, що завзяті бої йдуть по залізничній лінії Рівне-Здолбунів. До Крем'янця звезено безліч вагонів з різним військовим майном. Далі нема куди відступати. За Луцьком поляки. Кажуть, їх тримає якась невеличка частина.
Щодень, щоніч нові невеселі вістки. Зо всіх боків чутні гарматні перегроми.
Як на тоте, небо затягнулося і розпочалася сльота. Шляхом тягнуться все нові й нові частини. Пройшла й піхота. Молоді хлопці у сірих чемерках та шоломах. У селі повно війська. У кожній хаті набито козаків. Мокрі, потомлені, голодні. Цілі місяці провели в затяжних боях і лишили там за собою не один десяток і не одну сотню своїх товаришів.
Тільки на Матвієвому хуторі ще порожньо. Але надвечір прибуває ще якась частина. Самі молоді хлопці. Матвій сам попередив, щоб не йшли в село, а лишалися на ніч у нього на хуторі. Клуня велика. Цілий полк влізе.
І дійсно, це був Стародубський полк. Козаки почали нарікати, що немає місця і харчів.
