У пошуках утраченого часу. Ґермантська сторона - Марсель Пруст

Мені пригадалися розповіді про баронову челядь та про її вірність своєму панові. Хоча про нього не можна було сказати, як про принца Конті, що він лакеєві намагається сподобатися так само, як міністрові, пан де Шарлюс принаймні досягав того, що найдрібніше його бажання виглядало як особлива ласка, і коли ввечері, оглянувши зібраних круг нього на поштивій відстані служників, він казав: «Куаньє, світильник!» або: «Дюкре, сорочку!» — інші відходили з буркотом, заздрячи тому, на кого впав вибір їхнього пана. Двоє служників, які ворогували між собою, навіть боролися за панську ласку і, вигадуючи безглузді приключки, бігли один поперед одного вислуховувати його накази, причому кожен з них грів надію, що сьогодні принести світильник чи подати сорочку припаде йому. Якщо пан звертався до когось не з вимоґою прислужитися йому, ба більше, якщо взимку в саду, знаючи, що якийсь його візник застудився, за десять хвилин казав йому: «Накрий голову», інші не озивалися до цього щасливця два тижні, заздростячи, що той сподобився такої ласки.

Я чекав ще десять хвилин, по чому, попросивши мене не засиджуватися в пана барона, бо той так зморився, що навіть спровадив кількох значних осіб, яким уже давно було призначено побачення, мене проведено до нього. Церемоніал, який розводилося круг пана де Шарлюса, не справив на мене вражіння такої величі, як простота його брата Ґерманта; аж це двері відчинилися, і я побачив барона у хінському шлафрокові, голошийого, він лежав на канапі. Одразу ж мене вразив покладений на стільці циліндр «шик-блиск» і хутро — можна було подумати, ніби барон допіро вернувся додому. Камердинер пішов собі. Я гадав, що пан де Шарлюс підійде до мене. Але він навіть не ворухнувся, вліпивши в мене немилосердний погляд. Я підступив до нього ближче, привітався; він не подав мені руки, не відповів ані слова, не запросив сісти. Я спитав, як питають у зле вихованого лікаря, чи мушу я конче стояти. Хоті підсапуватися під барона я не мав, проте холодна лють проступила на виду в пана де Шарлюса ще грізніше. Зрештою я не знав, що в себе у селі, в замкові, барон, великий охотник удавати з себе короля, любив по обіді вивертатися у кріслі в курильні, тимчасом як гості мали стояти довкола нього. Одного він просив подати вогню, іншого частував сигарою і лише згодом казав: «Та сідайте ж, д’Аржанкуре, прошу, візьміть собі стілець» — тощо, а зразу нікого не запрошував, показуючи гостям, що без його дозволу сідати не вільно.

— Сідайте в крісло Людовіка XIV, — озвався він нарешті владно, і в його тоні бринів радше наказ відійти від крісла, ніж опуститися в нього.

Я сів у крісло, що стояло поруч.

— А, по-вашому, це крісло Людовіка XIV? Бачу, ви справді освічений юнак! — викрикнув він глузливо.

Мене мов по тім’ю вдарено, і я, замість піти геть (як би й належало) або, як хотів барон, пересісти, прикипів до крісла.

— Мостивий пане! — знову озвався барон де Шарлюс, вирубуючи слова і подвоюючи голосівки в найобразливіших із них. — Розмова, яку я згодився вам уділити на прохання особи, яка назватися не побажала, поставить на наших взаєминах крапку. Не приховаю від вас, що я сподівався чогось ліпшого; мабуть, я допустився б певної пересади, чого з простої пошани до самого себе не слід робити у розмові навіть із тим, хто не розуміє ваги слів, якби сказав, що я симпатизував вам. Проте я гадаю, що як ужити слова «зичливість» у сенсі чисто протекційному, то воно якраз передасть те, що я відчував до вас, і те, що збирався для вас зробити. У Парижі й навіть ще в Бальбеку я дав вам наздогад, що ви можете розраховувати на мене.

Згадавши зухвалу витівку пана де Шарлюса під час нашого бальбецького прощання, я заперечно тріпнув головою.

— Себто як? — вигукнув він гнівно, і його твар, скорчена та бліда, різнилася тепер від його звичної тварі не менше, ніж різниться від моря погідного море буряного поранку, коли замість променистої гладіні ми бачимо безліч запінених слиною гадів. — Ви твердите, що не отримували мого послання, майже освідчення, яке має нагадувати вам про мене? Того, що оздоблювало книжку, яку я вам послав?

— Прегарні віньєтки, — відгукнувся я.

— Ох, — зітхнув барон із погордливою міною, — кепсько ж знають молоді французи шедеври нашого мистецтва! Що сказали б про молодого берлінця, коли б з’ясувалося, що він не знає «Валькірії»! Либонь, ви сліпі, коли, як ви самі мені казали, дві години провели перед цим великим твором? Бачу, на квітах ви розумієтеся не ліпше, ніж на стилях; щодо стилів вам краще мовчати! — вереснув барон розсатаніло. — Ви навіть не уявляєте, на чому сидите. Ви підставили собі під сідало замість бержерки Лю-довіка XIV козетку Директорії. Одного чудового дня ви візьмете коліна маркізи де Вільпарізіс за жолобок і бозна-що учворите. Не впізнати орнаменту з незабудок бальбецької церкви на оправі Берґоттової книжки! Чи ж можна ясніше вам сказати: «На незабудь»!

Я дивився на пана де Шарлюса. Звичайно, такої прегарної голови, хай і з нечвидним виразом на лиці, не мав ніхто з його близьких; він нагадував підтоптаного Аполлона; але здавалося, ніби з його злих уст от-от трисне оливкова жовч; а все ж розум він мав широкий, і йому відкривалося багато чого з того, що так і зосталося неприступним для дука Ґермантського. Та хоч якими гарними словами скрашував барон свою неприязнь, відчувалося, що хай навіть у них грав уражений гонор, любов без відповіді, ураза, садизм, бажання допекти комусь, невідчепна ідея, ця людина здольна замордувати, а потім логічно і красномовно довести, що вона вчинила правильно і що попри все переросла на сто голів свого брата, братову і так далі і таке інше.

— У Веласкесових «Списоборцях», — провадив він, — переможець, як і личить кожній шляхетній істоті, йде назустріч приниженому ворогові, так само і я, — оскільки я все, а ви ніщо, — зробив до вас перший крок. Вам стало дурости на це відповісти,