У пошуках утраченого часу. Ґермантська сторона - Марсель Пруст
— Ач, який ви здогадливий! — гукнула вона. — Запаслися полуботками! Вельми практично! Що то розумна людина! Нам неодмінно треба буде придбати полуботки, — сказала вона стате-дамі, тимчасом як глузливий вираз лакейських облич змінився на поштивий, а гості обступили мене гурмою і заходились допитуватися, де я вискіпав це диво.
— У них вам нічого боятися, навіть як знову піде сніг і як ви мешкаєте далеко; ніякий сезон тепер не страшний, — озвалася принцеса.
— О, щодо цього ваша королівська високість може бути спокійна, — урвала стате-дама з хитрою міною, — сніг уже не падатиме.
— Звідки вам це відомо, мадам? — спитала сердито найла-скавіша принцеса Пармська, — її міг роздратувати тільки недоум стате-дами.
— Ручаюся вашій королівській високості: сніг більше не йтиме, це фізично неможливо.
— Та чому ж?
— Снігу більше не буде, проти цього вжито всіх заходів: скрізь посилано сіллю!
Простакувата дама навіть не зауважила, що принцеса гнівається, а інші сміються, бо замість умовкнути, сказала мені з милим усміхом, не беручи в рахубу моїх заперечень щодо адмірала Жюр’єна де ла Ґрав’єра: «Вам у них буде зручно. У вас, мабуть, ноги, як у морського вовка. Добра кров не підведе».
Відпровадивши принцесу Пармську, дук Ґермантський подав мені пальто. «Я допоможу вам надіти кожуха». Ввернувши таке слово, він ані всміхнувся: завдяки його бажанню опроститися найпростацькіші вирази в його устах лунали якось аристократично.
Екзальтацію, що окошується меланхолією, бо вона була штучна, відчув і я, але зовсім не так, як дукиня Ґермантська, відчув, коли нарешті покинув її і поїхав у колясі до пана де Шарлюса. Від нас залежить, якій силі піддатися: виниклій у нас самих, народженій з наших глибоких вражень чи силі зоколиш-ній. Перша сила несе природні радощі — виквіт творчого життя. Друга течія, яка намагається влити в нас рух живлющий для інших людей, втіхи не дає; але ми можемо самі втішати себе, викликаючи сп’яніння живосилом, проте це сп’яніння одразу обертається тугою, журбою; ось чому в багатьох світовців якесь мертвотне обличчя, ось чому вони постійно на межі нервового зриву, а подеколи — на межі самогубства. Так ось, коли я їхав у фіакрі до пана де Шарлюса, я був у полоні цього другого типу збудження, цілком протилежного тому, яке ми черпаємо з особистих вражень, подібних до тих, що складались у мене в інших повозах: одного разу в Комбре, у кабріолеті доктора Переп’є, коли я споглядав, як бовваніють у промінні вечорового сонця мартенвілльські дзвіниці, другого — у Бальбеку, в екіпажі маркізи де Вільпарізіс, коли я морочився з відгадкою того, на що скидаються купи дерев. Але в цій третій колясі перед моїми духовними очима снувалися балачки за обідом у дукині Ґермантської, які видалися мені нуднющими, приміром, оповідь князя Фона про німецького цісаря, про отамана Боту чи про військо англійське. Нині я вставив їх у внутрішній стереоскоп, крізь який — тільки-но ми перестаємо бути самими собою, тільки-но, обдаровані душею світовця, прагнемо черпати життя лише з інших, — ми зглиблюємо все, що ці інші сказали та що вчинили. Ніби п’яний, сповнений ніжности до гарсона, потому як гарсон усе йому подав, я раював, — чим на вечорі, сказати по щирості, аж ніяк не міг похвалитися, — бо обідав із кимось, хто добре знав Вільгельма Другого і розповідав про нього анекдоти, далебі, дуже дотепні. Пригадуючи німецький акцент князя та його оповідь про полководця Боту, я заходився реготом, нібито мій сміх, подібно до оплесків, від яких наше захоплення посилюється ще дужче, був потрібен на те, щоб надати розповіді більшого комізму. Навіть міркування дукині Ґермантської, які здалися мені дурними (наприклад, її репліка про те, як дивитися на Франса Гальса з трамваю), коли я споглядав їх у лупу, набували життя і хвильної глибини. І я мушу сказати, що це збудження — зрештою воно швидко минуло — не було цілком недоречним. Одного чудового дня ми можемо радіти, що знайомі з особою, якою досі вперто гордували, радіти тому, бо, виявляється, вона приятелює з нашою коханою і може нас із нею познайомити, набуваючи для нас у такий спосіб ваги та чару, яких у наших очах здавалася назавжди позбавленою; загалом зроду не вгадаєш, стануть чи не стануть нам у пригоді чиїсь слова або ж нове знайомство. Думка дукині Ґермантської, що картини цікаво було б побачити навіть із трамваю, — думка помилкова, але в ній крилася частка правди, яка згодом стала для мене цінна.
Треба також визнати, що вірші Віктора Гюґо, наведені дуки-нею, написано ще перед тим, як він став більше, ніж новою людиною, коли в літературну еволюцію він упровадив особливий словесний жанр, обдарований субтельнішими органами. У цих поезіях Віктор Гюґо ще сам думає, замість тільки давати, подібно до природи, поживу для роздумів. «Думки» він висловлював тоді в найбезпосереднішій формі: то були «думки» майже в розумінні дука, який вважав, що вписувати до його замкового альбома поруч зі своїм підписом якісь філософсько-поетичні роздуми старомодно й нудно, і благав гостей, прибулих до нього вперше: «Коханий, тільки прізвище, без думок!» Власне, ці «думки» (сливе відсутні в «Легенді віків», як відсутні «арії» та «мелодії» у пізнього Вагнера) дукиня Ґермантська й любила у Віктора Гюґо раннього. І мала за що їх любити. Вони хвилювали, і довкола них уже, хоча без тої глибини, яка виникне у Гюґо згодом, клекотів нурт словесної рясноти і вир багатих рим, що робило їх геть несхожими на вірші, які можна знайти, скажімо, у Корнеля, де неочікуваний, потаємний і тим, може, привабливіший для нас романтизм не зачіпає, проте, витоків фізичного життя, не оголює того підсвідомого і відкритого для узагальнень організму, де домують ідеї. Ось чому я зле зробив,
