У пошуках утраченого часу. Ґермантська сторона - Марсель Пруст
Чи й справді всі ці особи чепурилися на такі обіди, як сьогоднішній, і не пускали на них буржуазок до своїх замкнутих салонів? Чи справді ті обіди були стеменнісінько такі самі, попри мою відсутність? У мене майнула на мить підозра, але надто вже була вона недоречна. Її зразу ж гнав геть звичайнісінький здоровий глузд. А потім, якби я навіть її й допустив, то що б тоді зосталося від імені Ґермант, і так уже змалілого після Комбре?
Зрештою ці діви-квіти були напрочуд невимогливі щодо інших і великі аматорки радувати всіх поспіль; деякі з тих, до кого я за цілий вечір ледве обізвався, та й то, бовкнувши щось таке, що довелося пекти раків, вважали за свій обов’язок перед відходом сказати мені, втуплюючи в мене лагідний погляд гарних очок і поправляючи гірлянду орхідей, що обвивала їхні груденята, які вони раді, що познайомилися зі мною, і засвідчити — делікатний натяк на запрошення пообідати! — своє бажання «дещо влаштувати», попередньо «обравши день» укупі з дукинею Ґер-мантською.
Усі ці дами-квіти поїхали після принцеси Пармської. Прин-цесина приява — раніше від високости відбувати було невільно — була однією з не підозрюваних мною причин, через які дукиня домагалася, щоб я посидів ще. Коли принцеса підвелася, кожне полегшено зітхнуло. Всі дами колінкували перед її високістю; та підводила їх, цілувала, і вкупі з цим поцілунком вони діставали ніби виблагане навколішки благословення на те, щоб попросити свій верхній одяг і покликати карету. Потім перед брамою починався ніби перегук імен, що ввійшли до історії Франції. Принцеса Пармська не дозволила дукині Ґермантській відпроваджувати її на ґанок, щоб та не змерзла, а дук додав: «Чуєте, Оріано? Її високість дозволяє вам не виходити, от і добре: пам’ятаєте, що вам радив лікар?»
«Гадаю, принцеса Пармська була дуже рада пообідати з вами». Ця утерта формула була мені знайома. Дук Ґермантський перейшов усю вітальню, аби сказати її мені з ввічливою і значущою міного, буцімто вручаючи диплом або частуючи птифурами. І втіха, якої він напевне зазнавав оце і яка на мить надала його виду лагідного виразу, свідчила виразно про те, що такі повинності він сповнятиме аж до гробу, на кшталт здитинілих стариганів, зберігаючи за собою гонорові й легкі функції.
Коли я налаштувався йти, до вітальні вернулася принцесина стате-дама — вона забула чудові гвоздики з Ґерманту, дукинин подарунок принцесі Пармській. Твар у статс-дами пашіла — мабуть, їй натрусилося від принцеси, яка до всіх примилялася, але якій терпець уривався від глупоти своєї спільниці. Статс-дама підхопила гвоздики і побігла до виходу, але, аби не вмалити свого гонору й аби всі бачили, що вона своєумка, вона, минаючи мене, миркнула: «Її високість мене підганяє, їй хочеться, щоб ми вже їхали, але щоб і гвоздики були у неї в руках. Ну, а я не пташка, стрибати з гілки на гілку не привчена».
Леле! Регула, через яку я не мав права піти раніше від її високості, була не єдина в етикеті. Я не міг піти зараз же, бо була й інша регула: а все тому, що славетна розкіш, незнана Курвуаз’є, розкіш, якою Ґерманти, як заможні, так і зубожілі, любили обдаровувати своїх приятелів, — була розкіш не лише матеріяльна, а й, як я часто бачив за спілкування з Робером де Сен-Лу, розкіш приємних речей, ввічливих жестів, словесна зграбність, підсичувана щирим душевним багатством. Але світське життя — життя гуляще, тож-бо це багатство дармувало, проте іноді воно розряджалося, прохоплювалося коротким ви-хлюпом, ще хвильнішим від того, що виникало облудне вражін-ня, ніби дукиня Ґермантська щирує з тобою. Зрештою дукиня відчувала таку щирість, коли давала їй волю, бо тоді в товаристві приятеля чи приятельки впадала у стан якогось сп’яніння, але аж ніяк не змислового, — так декого п’янить музика; Оріа-на могла відіп’ясти від свого корсажу квітку чи скинути медальйон і подарувати їх тому, з ким їй хотілося посидіти, хоча вона з жалем відчувала, що вечір минеться в теревенях, у які нічого не потрапить від любого, хоча й перелітного трепету, близького до раювання; в теревенях подібних до першої весняної тепліні через вражіння втоми та смутку, яке вони залишають. І не треба було приятелеві сліпо вірити обіцянкам, хоча вони п’янили дужче за всі, які він аби-коли чував, хоча їх давала жінка, що, напрочуд гостро переймаючись солодкістю миті, творить із неї завдяки своїй делікатності й шляхетності, незнаній нормальним людям, шедевр мистецтва, який вражає своєю звабою і добротою, але ця доброта наступної хвилі вже ні до чого не здольна. Щиросердя цієї жінки триває не довше за породжену нею екзальтацію, а її тонкий розум, що підказав їй усе, що тобі хотілося чути, і все, що треба було їй сказати тобі, за кілька днів допоможе їй схопити твої кумедні риси і почастувати ними іншого гостя, з яким вона переживе ще один куценький «музичний момент».
У сінях
