Атлант розправив плечі. Частина третя. А є А - Айн Ренд

— Упізнаю свою дівчинку! — і водночас позирав на помічників з гордістю людини, чия інтуїція, яка підказувала, що їй можна вірити, блискуче підтвердилася. Так само легко було пояснити свій гнів і ненависть до Ґолта:

— Колись я погоджувалася з його ідеями, але я не можу дозволити йому зруйнувати мою залізницю! — і почути слова містера Томсона:

— Ви не хвилюйтеся, міс Таґґарт! Ми захистимо вас від нього!

І легко було набрати незворушного, холодного вигляду і чітким та байдужим голосом, який нагадував звук касового апарата, що видає чек, нагадати містерові Томсону про винагороду на суму п’ятсот тисяч доларів. Вона побачила, як на якусь мить завмер рух лицьових м’язів у містера Томсона, а потім — широку, осяйну посмішку, яка свідчила, що він цього не очікував, що радий зачепити її за живе, і що таких людей він розуміє.

— Певна річ, міс Таґґарт! Аякже! Ця винагорода справедливо належить вам! Ми незабаром надішлемо вам чек на повну суму.

І все це було легко, бо вона почувалася так, немовби жила в якомусь похмурому антисвіті, де ні слова, ні дії вже не відображали реальності, а лише спотворювали її, як у залі з кривими дзеркалами, і жодна здорова свідомість не повинна сприймати їх. У неї залишився тепер лише один клопіт — Джонова безпека та порятунок. Усе решту вона бачила, як в аморфному й розмитому напівсні-напівтумані.

Але ж це їхній постійний стан, подумала вона, здригнувшись, усі ці люди, яких вона ніколи не розуміла, не знають іншого існування, крім гумової реальності, постійних вдавань, спотворень та брехні. Вдоволений погляд якого-небудь містера Томсона, який через паніку втрачає здатність тверезо мислити, був для них єдиною метою та винагородою. «Чи хочуть жити люди, які існують у такому стані?» — запитувала вона в себе.

— Він грає з найбільшими ставками у світі, міс Таґґарт? — тривожно запитав її містер Томсон. — Що це? Чого він хоче?

— Реальності. Цього світу.

— Не сильно розумію, про що вам ідеться, але… Послухайте, міс Таґґарт, якщо ви вважаєте, що можете зрозуміти його, то чи не могли б ви… спробувати ще раз із ним поговорити?

Їй здалося, що вона почула свій власний голос з відстані багатьох світлових років, і він кричав, що вона здатна віддати життя, лише б його побачити, але тут, у цій кімнаті, вона почула голос незнайомої людини, який прохолодно промовив:

— Ні, містере Томсон, я не хочу. Сподіваюся, я більше ніколи не побачу цієї людини.

— Я знаю, що ви його ненавидите, і не докоряю вам за це, але чи могли б ви бодай спробувати…

— Я вже намагалася переконати його того вечора. І не почула у відповідь нічого, крім суцільних образ. Думаю, він мене ненавидить найбільше за всіх. Він не може вибачити мені того, що це я його вистежила. Я — остання людина, яку він послухає.

— Авжеж… Авжеж, це правда. А як ви думаєте, він взагалі когось колись може послухати?

Дошкульна голка всередині неї на секунду примусила її завагатися між двома шляхами: сказати, що він ні до кого не дослухається, і спостерігати, як вони його вб’ють, чи сказати, що він когось послухається, і спостерігати, як вони тримаються за владу, поки не зруйнують увесь світ?

— Він послухається, — впевнено мовила вона. — І поступиться, якщо ви оберете правильну тактику поведінки. Він занадто амбітний, щоб відмовитися від влади. Не дозволяйте йому ухилитись, але й не погрожуйте і не намагайтеся заподіяти йому шкоди. Страх тут не спрацює. У нього імунітет від страху.

— Але коли… тобто, зараз, коли все валиться… що як він занадто довго зволікатиме з відповіддю?

— Він не зволікатиме. Він занадто практичний. До речі, ви повідомили йому якісь новини про останні події у країні?

— Навіщо… ні.

— Я порадила б вам ознайомити його з копіями ваших таємних звітів. Він зрозуміє, що часу залишилося небагато.

— Це хороша ідея! Дуже хороша ідея!.. Знаєте, міс Таґґарт, — промовив він раптово з деренчливою ноткою відчаю в голосі, — я завжди почуваюся значно краще після розмови з вами. Це тому, що я вам довіряю. Бо в своєму оточенні я вже нікому не вірю. Але ви — ви інша. Ви — надійна.

Вона дивилася йому просто в очі, не кліпаючи:

— Дякую, містере Томсон.

Це було легко, подумала вона, але, вийшовши надвір, відчула, що її одяг під пальтом став вологий і прилип до лопаток.

«Якби я досі мала здатність відчувати, то зрозуміла б, що цілковита байдужість до залізниці, яка мене переповнює, означає ненависть», — думала вона протискаючись крізь юрбу в залі Термінала. Вона не могла позбутися враження, що опікується лише перегоном товарняків. Пасажири не були для неї живими людьми. І не було сенсу докладати неймовірних зусиль для запобігання катастрофі, збереження поїздів, що перевозили лише бездушні предмети. Вона спостерігала за обличчями людей на вокзалі. «Якщо йому судилося померти, — подумала вона, — якщо він мусить загинути від рук керівників їхньої системи, щоб оці люди й надалі могли собі їсти, спати та подорожувати, то чому я повинна працювати й забезпечувати їх поїздами?» Якби вона заволала про допомогу, хіба хтось із них став би на його захист?

Хіба люди, які його слухали, бажають, щоб він жив?

Того ж пополудня разом з букетом квітів від містера Томсона їй принесли чек на п’ятсот тисяч доларів. Вона байдужо на нього поглянула і поклала на стіл: папірець нічого не означав і не викликав у неї жодних почуттів, навіть натяку на провину. Просто клаптик паперу — не кращий і не гірший за ті, що валяються у сміттєвому кошику. Їй було абсолютно байдуже, що за нього можна було б купити діамантове кольє, міське сміттєзвалище чи рештки якихось продуктів. Гроші з цього чека ніколи не буде витрачено. Він сам не становив цінності, як не було б цінністю будь-що, що вона за нього купила б. Але така абсолютна байдужість є постійним станом людей, що її оточують, подумала вона, людей, у яких немає ні мети, ні бажань. Це стан душі без життєвих цінностей. Невже ті, що його обрали, насправді хочуть жити?

Світло в її будинку було вимкнене, коли вона повернулася додому того вечора, напівпритомна з утоми. Вона не