Атлант розправив плечі. Частина третя. А є А - Айн Ренд
«Даґні, принишкни. Спостерігай за ними. Коли йому потрібна буде допомога, зателефонуй мені за номером OR 6-5693. Ф.»
Наступного ранку газети закликали людей не вірити чуткам, мовляв, у південних штатах не коїться нічого тривожного. У таємних звітах, надісланих містерові Томсону, повідомлялося, що між Джорджією та Алабамою почалися збройні конфлікти за право володіти заводом, який випускає електрообладнання, а зараз відрізаний бойовими діями та знищеним полотном залізниці від надходження сировини.
— Ви читали таємні звіти, які я вам надіслав? — простогнав містер Томсон того вечора, дивлячись на Ґолта. З ним прийшов Джеймс Таґґарт, який вирішив уперше зустрітися з ув’язненим.
Ґолт, схрестивши ноги, сидів на стільці з високою спинкою і курив сигарету. Сидів рівно і водночас здавався розкутим. Вони не могли нічого прочитати в нього на обличчі, крім цілковитої відсутності страху.
— Ознайомився, — відповів Ґолт.
— У нас украй мало часу, — сказав містер Томсон.
— Авжеж.
— І ви погодитеся залишити все, як є?
— А ви?
— Як ви можете бути аж таким переконаним у своїй правоті? — вигукнув Джеймс Таґґарт. Голос його лунав не голосно, але в ньому відчувалася напруженість крику. — Як ви можете у такий жахливий час дозволяти собі дотримуватися своїх ідей, ризикуючи загибеллю всього світу?
— А чиї ідеї безпечніші?
— Як можна бути таким переконаним у своїй правоті? Ніхто не може бути переконаним у цьому! Ніхто! І ви не кращий за всіх!
— То навіщо тоді я вам?
— Як ви можете гратися життями інших людей? Як ви можете дозволити собі егоїстичну розкіш самоусунутися, коли так потрібні людям?
— Ви хочете сказати: коли людям так потрібні мої ідеї?
— Ніхто не може мати цілковиту слушність або геть не мати рації! Не існує нічого білого або чорного! У вас немає монополії на істину!
«З Таґґартом щось не так», — подумав містер Томсон, спохмурнівши; було в його поведінці щось дивне, якась занадто особиста образа, немовби він прийшов сюди геть не для того, щоб залагодити політичні суперечності.
— Якщо у вас є бодай натяк на почуття відповідальності, — вів далі Таґґарт, — ви б не ризикнули покластися лише на власні переконання! Ви приєдналися б до нас і ознайомилися з поглядами, відмінними від ваших, і визнали б, що ми теж можемо мати рацію! І допомогли б нам реалізувати наші плани! Ви б…
Таґґарт говорив далі, затято і наполегливо, але містер Томсон не розумів, чи Ґолт його слухає, бо той підвівся і походжав кімнатою, але не збуджено, а так, як зазвичай ходять люди, що дістають задоволення від рухів свого тіла. Містер Томсон зауважив легкість його кроків, стрункість, плаский живіт і розслаблені плечі. Ґолт походжав так, неначе не надавав жодного значення власному тілу і водночас надзвичайно пишався ним. Містер Томсон поглянув на Джеймса Таґґарта, на його високу і недбалу поставу, розслаблену позу і побачив, що той спостерігає за рухами Ґолта з такою ненавистю, що містер Томсон аж зіщулився, боячись, що в кімнаті зараз вибухне скандал. Але Ґолт навіть не дивився на Таґґарта.
— …ваше сумління! — казав Таґґарт. — Я прийшов сюди, щоб звернутися до вашого сумління! Як ви можете надавати перевагу своїм ідеям перед тисячами людських життів? Люди гинуть і… Заради Бога, — різко промовив він, — припиніть ходити!
Ґолт зупинився:
— Це наказ?
— Ні-ні! — поспіхом мовив містер Томсон. — Це не наказ. Нам не хочеться вам наказувати… Заспокойся, Джиме.
Ґолт знову взявся походжати.
— Світ руйнується, — вів далі Таґґарт, невідступно стежачи за рухами Ґолта. — Люди гинуть, — і саме ви здатні їх порятувати! Хіба так уже й важливо, на чиєму боці правда? Ви повинні стати на наш бік, навіть якщо вважаєте, що ми не маємо рації, ви повинні пожертвувати своїми ідеями і порятувати їх!
— Але у який спосіб я можу їх порятувати?
— Хто ви такий, на вашу думку? — крикнув Таґґарт.
Ґолт зупинився.
— Ви це знаєте.
— Ви — егоїст!
— Авжеж.
— Ви усвідомлюєте, що ви егоїст?
— А ви? — запитав Ґолт, дивлячись йому в очі.
Таґґарт втиснувся у крісло, натомість очі його стежили за Ґолтом, — і саме це змусило містера Томсона з жахом подумати про те, що може статися наступної миті.
— Скажіть, — перебив містер Томсон своїм звичним спокійним голосом, — які сигарети ви курите?
Ґолт повернувся до нього і відповів:
— Не знаю.
— А де ви їх узяли?
— Один з ваших охоронців передав мені пачку. Він сказав, що якийсь чоловік попросив його передати їх мені як подарунок… Не хвилюйтеся, — додав він, — ваші хлопці їх ретельно перевірили. У пачці не було жодних таємних послань. Просто подарунок від анонімного прихильника.
На цигарці між Ґолтовими пальцями проступав знак долара.
«Джеймс Таґґарт таланту переконувати не має», — дійшов висновку містер Томсон. Але й Чік Моррісон, якого він привів наступного дня, був не кращий.
— Я… я просто розраховую на ваше милосердя, містере Ґолт, — почав Чік, нервово всміхаючись. — Все, що ви кажете, правда. Я припускаю, що це правда, і можу лише сподіватися на ваше співчуття. Десь у глибині душі я не можу повірити, що ви цілковитий егоїст, не здатний на співчуття. — Він указав на аркуші, розкидані на столі. — Ось прохання, підписані десятьма тисячами школярів, які благають вас приєднатися до нас і порятувати. Ось звернення від дому для інвалідів. А ось петиція, надіслана духовними особами двохсот різних віросповідань. А ось лист від матерів нашої країни. Прочитайте їх.
— Це наказ?
— Ні! — крикнув містер Томсон. — Це не наказ!
Ґолт не ворухнувся і не простягнув руки до паперів.
— Це прості, звичайні люди, містере Ґолт, — сказав Чік Моррісон жалібно-смиренним тоном. — Вони не можуть сказати вам, як чинити. Вони не знають. Вони просто просять вас. Можливо, вони слабкі, безпорадні, сліпі та неосвічені. Але чому ви — людина розумна та сильна — не можете зглянутися на них? Хіба ви не можете допомогти їм?
— Забути про свій розум і стати таким же невігласом, як вони?
— Можливо, вони не мають рації, але на більше вони не здатні!
— Тобто,
