Атлант розправив плечі. Частина третя. А є А - Айн Ренд

Даґні підвелась. Вони стояли одне напроти одного в напівтемряві кімнати, між ними висів портрет Натаніеля Таґґарта. Перед внутрішніми поглядами обох пробігли роки, що минули від того далекого дня, коли вони вперше йшли вздовж залізниці. Він опустив голову і довго так стояв. Вона простягнула йому руку.

— Прощавай, Едді.

Він міцно її стиснув, не дивлячись на свої пальці. Він дивився Даґні в обличчя. Пішов, але зупинився, повернувся до неї й спитав тихим, рівним голосом, в якому не було ні благання, ні відчаю, немовби йому хотілося гідно закрити останню сторінку довгої історії:

— Даґні… ти знаєш… як я до тебе ставлюся?

— Так, — тихо відповіла вона, зрозумівши цієї миті, що вже багато років знала про це без жодних слів. — Я знаю.

— Прощавай, Даґні.

Слабкий шум підземного потяга долинув крізь стіни будівлі й поглинув звук зачинених за ним дверей.

Наступного ранку падав сніг, і краплі, як крижинки, танучи, кололи скроні доктора Стадлера, коли він ішов довгим коридором готелю «Вейн-Фолкленд», прямуючи до дверей королівських апартаментів. Його супроводжували двоє кремезних чоловіків. Вони служили у відділі морального покращення, але не вважали за потрібне приховувати, які методи цього покращення використають за першої-ліпшої нагоди.

— Просто пам’ятай про накази містера Томсона, — презирливо сказав йому один з них. — Один необережний крок — і ти про це пошкодуєш, чуваче.

Ні, це не сніг на моїх скронях, подумав доктор Стадлер, а тиск, який підскочив минулого вечора під час сцени з містером Томсоном, коли я кричав йому, що не можу зустрітися з Джоном Ґолтом. У сліпому жаху він лементував, благаючи цих незворушних людей не примушувати його до цього, він казав, плачучи, що готовий на все — тільки не на це. Вони не зглянулися на його благання, а просто наказали. Він провів безсонну ніч, вмовляючи себе не коритися. Але зараз він наближався до цих дверей. Шалений тиск, легка нудота і нереальність того, що відбувається, примусили його засумніватися, що він і є доктор Стадлер.

Помітив металевий блиск багнетів в охоронців біля дверей і почув скрегіт ключа, що повертався в замку. Він увійшов, і за ним зачинилися двері.

У протилежному кутку довгої кімнати доктор побачив Джона Ґолта, який сидів на підвіконні, — високу та струнку постать у сорочці та джинсах, одна нога звисала до підлоги, другу він зігнув у коліні й обхопив руками; у вигорілому на сонці волоссі наче відбивалося світанкове небо. І раптом перед внутрішнім зором доктора Стадлера виникла постать юнака, який сидів на ґанку його будинку неподалік від університету Патріка Генрі, сонячне проміння мерехтіло в його золотавому волоссі під ясно-блакитним небом, і він почув власний пристрасний голос двадцять років тому: «Єдина священна і непорушна цінність у світі, Джоне, — це людський розум…» І він вигукнув до хлопця з тих далеких часів, звертаючись до постаті в дальньому кутку кімнати:

— Джоне, я нічого не міг удіяти! Я нічого не міг удіяти!

Він вхопився за край столу, що стояв між ними, щоб зберегти рівновагу і захиститися, хоча постать на підвіконні навіть не поворухнулася.

— Це не я тебе довів до цього! — вигукнув доктор. — У мене не було такого наміру. Я нічого не міг зробити. Це не те, чого я бажав тобі!.. Джоне! Я не винен!

Не я! У мене не було жодного шансу проти них! Вони володіють світом! Вони не залишили в ньому для мене місця!.. Що таке розум для них? А наука?

Ти не знаєш, які вони нещадні! Їх неможливо зрозуміти! Вони не вміють мислити! Вони — нерозумні тварини, що керуються несвідомими почуттями, сліпими, жадібними, незбагненними почуттями! Вони захоплюють усе, чого забажають, тільки це їх і цікавить, усе, чого вони хочуть, усупереч логіці, причинам і наслідкам, — вони бажають усього, кровожерливі, брудні свині!.. Розум? Невже ти не тямиш, наскільки він безпорадний проти цих нерозумних орд? Наша зброя така безпорадна, така сміховинно-дитяча — правда, знання, розум, цінності, права! Сила — це все, що для них важливе, сила, обман і грабунок!.. Джоне! Не дивися на мене так! Що я міг зробити проти їхніх кулаків? Мені треба було жити, хіба ні? І не для себе, а для майбутнього науки! Я бажав спокою, мені потрібен був захист. Я не міг не пристати на їхні умови, не міг. Чуєш мене? Це неможливо!.. А як би ти хотів, щоб я вчинив? Провів решту життя в пошуках роботи? Просив їх про пожертви? Чи тобі хотілось би, щоб моя робота залежала від милості негідників, здатних робити гроші? Я не мав часу змагатися з ними в мистецтві робити гроші, грати на ринку чи накопичувати матеріальні блага. Невже ти вважаєш справедливим, щоб вони витрачали гроші на алкоголь, яхти та жінок, коли безцінний час мого життя збігав би через відсутність наукового обладнання? Переконувати? Яким чином я можу їх переконати? Якою мовою мені розмовляти з людьми, які не мислять?.. Ти й гадки не маєш, який я був самотній, як зголоднів бодай за дещицею розуму! Самотній, втомлений і безпорадний! Чому розум мого рівня мусить іти на мирову з дурнями?

Вони ніколи не дадуть ані центу на науку! То чому ж не примусити їх силою? Я ж не тебе хотів до чого-небудь силувати! Наша зброя не була призначена проти інтелекту! Не призначена проти таких людей, як ти і я, а лише проти нерозумних матеріалістів!.. Чому ти так на мене дивишся? Я не мав вибору!

Їх можна перемогти лише їхньою зброєю! О, так, у цій грі вони встановлюють правила! Хто зважає на людей, які вміють мислити? Ми можемо розраховувати лише на те, щоб якось протриматися, залишитися непоміченими — і змусити їх служити нашим цілям!.. Хіба ти не знаєш, наскільки шляхетним було моє бачення майбутнього науки? Людське знання, вільне від матеріальних пут! Необмежене та незалежне від засобів! Я не зрадник, Джоне! Я служив розуму! Те, до чого я прагнув, чого хотів, що відчував, неможливо виміряти нещасними доларами! Мені потрібна була лабораторія! Потрібна! То чи не байдуже, як я її отримав? Я міг зробити так багато! Я міг досягти таких висот! Невже ти не маєш і краплі співчуття? Мені це було потрібно!.. То й що, що довелося їх силувати? Хто вони