Атлант розправив плечі. Частина третя. А є А - Айн Ренд

— Який я маю заробити, щоб ви могли мені його віддати?

— Ні, я дам вам його просто з державної скарбниці, новими, хрусткими купюрами… або… навіть золотом, якщо хочете.

— Що я зможу за них купити?

— Ну, коли країна стане на ноги…

— Коли я поставлю її на ноги?

— Якщо ви хочете все робити по-своєму, якщо ви женетеся за владою, то я гарантую, що кожен чоловік, жінка і дитина у цій країні коритиметься вашим наказам і робитиме все, чого ви забажаєте.

— Після того, як я їх навчу?

— Якщо хочете чогось для своїх людей — для всіх тих, що позникали, — роботи, посад, влади, податкових пільг, будь-яких особливих послуг — тільки скажіть, і вони їх матимуть.

— Після того, як я їх поверну в цей світ?

— То чого ж ви хочете?

— Навіщо ви мені потрібні?

— Га?

— Що ви можете мені запропонувати такого, чого б я не міг отримати без вас?

В очах містера Томсона з’явився особливий вираз: здавалося, він почувається загнаним у кут. І все ж погляду від Ґолта не відвів і повільно промовив:

— Без мене ви не зможете вийти з цієї кімнати.

Ґолт усміхнувся:

— Це правда.

— Не зможете взагалі нічого створити. Залишитеся тут і помрете з голоду.

— Це теж правда.

— То що, не розумієте? — голос містера Томсона знову став гучний, до нього повернулася якась інтимна радість, наче недвозначний натяк, що пролунав, можна було розвіяти за допомогою гумору. — Я можу запропонувати вам ваше власне життя.

— Ви не можете мені цього запропонувати, містере Томсон, — стиха мовив Ґолт.

Містер Томсон здригнувся і звів на Ґолта погляд, а потім відвернувся: Ґолтова усмішка здавалася майже ніжною.

— Тепер ви розумієте, про що мені йшлося, коли я казав, що нуль не може бути заставою за життя? Це я можу гарантувати вам таку заставу — і цього не робитиму. Відмова виконувати погрозу — це не платня, заперечення заперечення — це не винагорода, відкликання озброєних хуліганів не може бути стимулом, пропозиція не убивати для мене цінності не становить.

— Хто… хто вам казав щось про вбивство?

— А хто казав про будь-що, крім нього? Якби ви не тримали мене тут під дулом пістолета, під загрозою смерті, то не мали б можливості взагалі зі мною розмовляти. Ось і все, на що здатні ваші пістолети. Я не плачу за відмову від погроз. Я не купую ні в кого власного життя.

— Це неправда, — весело мовив містер Томсон. — Якби ви зламали ногу, то заплатили б лікареві, щоб він її вилікував.

— Не заплатив би, якби ногу зламав мені сам лікар, — Ґолт усміхнувся у відповідь на мовчанку містера Томсона. — Я практична людина, містере Томсон. Не думаю, що це дуже по-діловому — заохочувати людину, єдиною метою життя якої є ламати мені кості. Не думаю, що підтримувати і захищати здирництво, — ознака практицизму.

Містер Томсон замислився, а потім похитав головою.

— Не думаю, що ви практичний, — сказав він. — Практична людина не ігнорує фактів реальності. Вона не гайнує свого часу, бажаючи, щоб усе навколо стало іншим, намагаючись це змінити. Вона приймає все таким, яке воно є. Ми вас ув’язнили. Це факт. Подобається це вам чи ні, це факт. Ви повинні діяти відповідно.

— Я дію.

— Я про те, що ви повинні співпрацювати. Повинні визнати ситуацію, прийняти її й до неї пристосуватись.

— Якщо у вас отруєна кров, ви пристосуєтеся до цього чи спробуєте змінити?

— Це зовсім інше! Це фізичні речі!

— Тобто фізичні речі змінювати можна, а ваші примхи — ні?

— Га?

— Фізичну природу можна пристосувати до людини, натомість ваші примхи — вищі за закони природи, тому люди повинні пристосовуватися до вас?

— Перевага на моєму боці!

— Бо у вас пістолет?

— Та забудьте ви про пістолети! Я…

— Я не можу забути про реальні факти, містере Томсон. Це було б непрактично.

— Добре, нехай: у мене пістолет. Що ви можете проти цього вдіяти?

— Діятиму відповідно. Я вам підкорюся.

— Що?

— Зроблю все, що ви мені накажете.

— Ви не жартуєте?

— Ні, не жартую. У буквальному сенсі.

Він побачив, що запал містера Томсона поступово перетворюється на подив.

— Я виконаю все, що ви мені накажете. Якщо посісти крісло економічного диктатора, я його посяду. Якщо накажете сісти за стіл, сяду. Якщо накажете видати директиву — я видам ту директиву, яка буде вам необхідна.

— Але я не знаю, які директиви треба видавати!

— І я не знаю.

Запала тривала мовчанка.

— Ну? — запитав Ґолт. — І де ваші накази?

— Я хочу, щоб ви порятували економіку країни!

— Я не знаю, як її порятувати.

— Я хочу, щоб ви знайшли спосіб це зробити!

— Я не знаю, як його знайти.

— Я хочу, щоб ви придумали!

— Яким чином ваш пістолет може мене до цього змусити, містере Томсон?

Містер Томсон мовчки на нього дивився — і в його стиснутих губах, у випнутому підборідді, у звужених очах Ґолт побачив вираз, характерний для хулігана-підлітка, готового виголосити свій філософський аргумент, що вкладається в єдине речення: «Я тобі зараз зуби повибиваю». Ґолт усміхнувся, наче прочитав це його бажання. Містер Томсон відвів погляд.

— Ні, — сказав Ґолт, — ви не хочете, щоб я придумав. Коли ви змушуєте людину діяти проти її власного вибору і думок, то хочете саме того, щоб ця людина перестала думати. Хочете, щоб вона стала роботом. Я підкорюсь.

Містер Томсон зітхнув.

— Не розумію, — сказав він зі щирою безпорадністю. — Щось не клеїться — і я не можу зрозуміти, що саме. Навіщо вам неприємності? Маючи такий мозок, ви могли б переплюнути будь-кого. Я ж вам не рівня, ви це прекрасно знаєте. Чому ви просто не вдасте, начебто приєдналися до нас, а потім захопите весь контроль, мене обдуривши?

— З тієї ж причини, яка штовхає вас таке пропонувати: бо в такому разі ви переможете.

— Га?

— Ті, хто хоч трохи кращі за вас, намагаються перемогти вас вашими ж методами, — і саме це дозволило вам керувати світом упродовж стількох століть. Хто з