Час жити і час помирати.Люби ближнього свого. Тіні в раю - Еріх Марія Ремарк

Цієї миті одчинилися двері й із вулиці зайшла якась примарна постать. Патронеса хапливо провела долонею по устах і розплющила очі. На обличчях офіціантів з’явилося неприховане роздратування.

Нежданий гість мовчки, наче сновида, попрямував через увесь зал до пічки, де жевріло деревне вугілля, а над ним поволі оберталися на рожні кілька смажених курок.

Чоловік пронизливим поглядом оглянув по черзі кожну тушку. Потім звернувся до офіціанта:

— Скільки коштує ось ця?

— Двадцять шість франків.

— А ця?

— Двадцять шість франків.

— Вони всі по двадцять шість франків?

— Так.

— Чому ж ви не сказали одразу?

— Бо ви одразу не спитали про це.

559

Чоловік підвів голову, і на його лунатичному обличчі на якусь мить промайнула нормальна людська лють. Потім він тицьнув пальцем у найбільшу курку.

— Давайте оцю.

Керн підштовхнув ліктем Штайнера. Той сидів насторожено й чекав, що буде далі.

— Вам із картопелькою, салатом чи з рисом? — спитав офіціант.

— Без нічого. З ножем та виделкою. Подайте мені сюди.

— Це ж Пулярка! — прошепотів Керн. — Старий Пулярка, слово честі!

— Він і є! — кивнув Штайнер. — Пулярка з віденської в’язниці.

Чоловік сів до столу, вийняв із кишені гаманець і перелічив гроші. Потім знову сховав їх і урочисто розгорнув серветку. Перед ним красувалася смажена курка. Чоловік жестом священика підняв обидві руки, немовби хотів благословити їжу. Весь він сяяв якимсь незвичайним, шаленим задоволенням. Потім підняв курку з блюда й переклав собі на тарілку.

— Не будемо заважати йому, — стиха сміючись, мовив Штайнер. — Він заслужив цю смажену курку в тяжкій боротьбі. Нелегко дісталась йому ця смажена курка!

— Навпаки, я пропоную зараз же тікати звідси! — відповів Керн. — Досі я зустрічався з ним двічі. Й обидва рази в тюрмі. Кожного разу його хапали тієї миті, коли він збирався їсти смажену курку. Отже, й тепер кожну секунду можна сподіватися, що прийде поліція.

Штайнер засміявся:

— Ну, тоді гайда! Краще зустріти Новий рік серед знедолених злидарів, ніжу поліційній префектурі.

Товариство підвелося з-за столу. Біля дверей усі знов озирнулись. Пулярка саме відокремив од курячої тушки засмажену, брунатну ніжку, оглянув її, наче прочанин святі мощі, шанобливо вкусив, потім рішуче почав пожирати її.

Едит Розенфельд була тендітна сиза жінка шістдесяти шести років. Два роки тому вона приїхала до Парижа з сімома дітьми. Шестеро з них уже влаштувала: найстарший син поїхав у Китай на фронт лікарем; найстарша донька, філолог Боннського університету, за допомогою бі — женського бюро дістала посалу покоївки в Шотландії; другий син склав у Парижі державні іспити з права і, не знайшовши роботи за фахом, працював офіціантом готелю «Карлтон» у Каннах; третій завербувався до іноземного легіону; четвертий виїхав до Болівії; друга дочка

жила на апельсиновій плантації в Палестині. Лишився з матір’ю тільки найменший син. Бюро допомоги біженцям підшукувало для нього посаду шофера в Мексиці.

Едит Розенфельд наймала номер із двох кімнат: у більшій жила вона сама, а в маленькій — останній син, автофанат Макс Розенфельд. Коли Штайнер, Мариль, Керн та Рут прийшли, у тих двох кімнатах уже зібралося десятків зо два людей, і то все — біженці з Німеччини, дехто з дозволом працювати, але більшість — безправних. Ті, в кого ще водилася копійчина, принесли з собою вина — майже виключно дешевого бордо. Мариль та Штайнер, із своїм коньяком, сиділи поміж ними, як наріжні стовпи. Вони без зайвих церемоній щедро наливали гостям.

Мориц Розенталь прийшов об одинадцятій годині. Керн ледве впізнав його. Менш як за рік він постарів років на десять: пожовк, на обличчі ані кровинки. І ходив він, ледве переставляючи ноги й спираючись на ебенову палицю зі старомодною головкою зі слонової кістки.

— Едит, вічна любове моя, — мовив він із порога, — от я й повернувся. Раніше прийти не міг — стомився дуже.

Старий спробував нахилитись і поцілувати жінці руку, та це йому не вдалося. Едит Розенфельд підвелася. Вона була легка, як пташка. Узяла його обличчя в руки й поцілувала в щоку.

— По-моєму, я старшаю, — сказав Мориц Розенталь. — Уже не можу й руки твоєї поцілувати. А ти безстрашно цілуєш мене в щоку… Ех, коли б мені було лише сімдесят!

Едит Розенфельд, усміхаючись, дивилась на нього. Не хотіла показати, як злякалась його жалюгідного вигляду. А Мориц Розенталь удавав, ніби не бачив, як вона злякалась. Він був спокійний і веселий — приїхав у Париж помирати.

— Знайомі всі обличчя, — огледівшись довкола, сказав він. — Бездомні люди зустрічаються скрізь. Дивна річ! Штайнере, де ж це ми з вами були разом? У Відні, правильно! І Мариль! У Бриссаго, а потім у Локарно, під арештом, адже так? О, і Класман тут — цю-рихськйй Шерлок Холмс! Ну от, пам’ять моя ще сяк-так працює. І Вазер! І Брозе! І Керн, знайомий по Чехії! Майєр, друг карабінерів Палланци! Боже мій, діти, який прекрасний був час! Тепер я вже не здатний на таке — ноги не носять.

Старий зручно вмостився в кріслі.

— Звідки ви оце прибули, дідусю Мориц? — спитав Штайнер.

— Із Базеля. Дітоньки, скажу вам одно: обминайте Ельзас! Остерігайтесь у Страсбурзі й тікайте від Кольмара! Атмосфера каторжної тюрми. Не врятували ні Матіас Грюневальд, ні його Ізен-гаймський олтар. Три місяці тюрми за нелегальний в’їзд, в усіх інших містах засуджують щонайбільше на два тижні. При повторенні — до шести місяців, і в’язниці там — чисто каторга. Отже, дітоньки, обминайте Кольмар і Ельзас десятою дорогою. Ходіть через Женеву!

— А як тепер в Італії? — поцікавився Класман.

Мориц Розенталь узяв келих червоного вина, який Едит Розен-фельд поставила перед ним на столі. Рука його помітно тремтіла, Гвін, засоромившись такої кволості, знову поставив келих.

— В Італії повно німецьких агентів, — мовив він. — Не підходить вона вже нам.

— А як Австрія? — спитав Вазер.

— Австрія і Чехословаччина — дві мишоловки. Франція — єдина країна, що лишилися для нас у Європі. Старайтеся будь-що затриматися тут.

— А ти чув* що-небудь про Мері Альтман, Морице? — трохи згодом спитала Едит Розенфельд. — Останнього часу вона була в Мілані.

— Знаю. Тепер вона в Амстердамі, влаштувалась покоївкою. А діти її в емігрантському притулку у Швейцарії. Здається, у Локарно. Чоловік її у Бразилії.

— Ти й поговорити з нею ще встиг?

— Так, перед її від’їздом, у Цюриху. Вона так раділа, що вся її сім’я влаштована.

— А про Йозефа Феслера щось знаєте? — спитав Класман. — Він у Цюриху чекав дозволу на проживання.

— Феслер застрелився, разом із дружиною, — відповів Мориц