Час жити і час помирати.Люби ближнього свого. Тіні в раю - Еріх Марія Ремарк
— Анічогісінько, пане Леві. Я сказав: купити. Ку-пи-ти.
— За гроші?
— Так, за гроші.
— Ага, тепер мені все ясно! Які-небудьугорські, чи румунські, чи то австрійські знецінені гроші, або ще якісь інфляційні, звичайно, — хто в них тепер розбереться! Тільки недавнечко сюди приходив один такий пройда з вусами, яку Карла Великого…
Але Керн уже вийняв свій гаман, дістав звідти стофранкову банкноту й поклав на стіл. Леві заціпенів від подиву й тільки тоненько свиснув. Потім, опам’ятавшися, сказав:
— То ви при грошах? Уперше бачу таке! Але ж, юначе, поліція — вона…
— Зароблені! — перебив його Керн. — Чесно зароблені. А тепер — де перстень?
— Секундочку-у! — Леві дзиґою метнувся в куток і одразу ж повернувся з обручкою матері Рут у руці. Потер-потер її об рукав піджака, дбайливо похукав на неї, знову потер і вже потім, поклав на клаптик оксамиту, наче якийсь діамант на двадцять каратів. — Гарна штучка, — благоговійно мовив він. — Справжній унікум!
— Пане Леві, — сказав Керн. — Тоді ви нам дали за цю обручку сто п’ятдесят франків. Якщо я тепер дам вам сто вісімдесят, ви матимете двадцять відсотків прибутку. Непогана пропозиція, правда?
Та Леві наче й не чув.
— Закохатись можна в таку річ, — захоплено мріяв він уголос. — Не якась там сучасна халтура. Товар! Справжній товар! Я хотів залишити її собі. У мене є невеличка колекція, приватна, для себе особисто!
Керн поклав сто вісімдесят франків на стіл.
— Гроші!.. — зневажливо пирхнув Леві. — Що таке нині гроші? При такій інфляції! Цінні речі — це я розумію. Скажімо, оця каблу-чечка, це ж утіха для душі, та ще й увесь час зростає в ціні. Подвійна радість! Усе знецінюється, а от зо-ло-то… — замріяно наголосив він, — золото підвищується в ціні! Та за таку прекрасну річ і чотириста франків мало. Який-небудь знавець міг би дати й більше!
— Пане Леві!.. — злякано мовив Керн.
— Але я не якийсь там нелюд, — рішуче сказав Леві, — і ладен розлучитися з нею. Хочу, щоб і ви мали радість. Я не хочу заробляти на ній нічого, бо сьогодні ж новорічний вечір! Триста франків — і крапка, хоч це для мене руйнація.
— Та це ж удвічі більше, ніж ви нам заплатили! — обурився Керн.
— Удвічі, хе! Це ви так бовкнули, не знаючи, що говорите. А що означає удвічі? Ще ребі з Новогрудки сказав колись, що удвічі більше — це лише половина. Ви колись чули щось про накладні видатки, юначе? Це коштує ще ого-го скільки! Податки, плата за приміщення, вугілля, різні збори, неминучі втрати в такому ось ділі… Вам це нічого не коштує, а з мене беруть величезні гроші! І воно ж набігає щодня на всі речі, зокрема й на таку каблучку!
— Я ж злидар, емігрант…
Леві махнув рукою.
— А хто з нас тепер не емігрант? Хто купує, той завжди багатший за того, хто мусить продавати. Ну, а хто з нас двох збирається купувати?
— Двісті франків, — мовив Керн, — і це вже останнє слово.
Леві взяв обручку, дмухнув на неї й поклав на місце. А Керн заховав гроші й попрямував до дверей. Та ледве він одчинив їх, як. Леві гукнув йому навздогін:
— Двісті п’ятдесят — і тільки тому, що ви молодий, а я хочу бути для вас благодійником!
— Двісті, — відповів Керн з порога.
— Тоді — шолом алейхем! — попрощався Леві.
— Двісті двадцять.
— Двісті двадцять п’ять, чесно і справедливо, бо завтра я мушу платити оренду за це приміщення.
Керн повернувся назад і сплатив гроші. Леві поклав обручку в малесеньку картонну коробочку.
— Коробочку маєте задарма, — сказав він, — і цю чудову блакитну вату. Ви прямо-таки руйнуєте мене!
— П’ятдесят відсотків прибутку, — бурмотів Керн. — Лихвар ви!
Останніх слів Леві ніби й не чув.
— Повірте мені, — уже щиро сказав він, — у Картье, на Рю-де-Пе, така обручка коштує шістсот франків. А ціна їй — триста п’ятдесят. Цього разу все точно.
Керн поїхав до готелю.
— Рут! — гукнув він ще з порога. — Наші справи йдуть угору! Дивись! Останній із могікан повернувся додому!
Рут розкрила коробочку й заглянула туди.
— Людвігу… — тільки й сказала вона.
— Нікчемні речі, та й більш нічого! — збентежено пробурмотів Керн.г— А вони ж, як казав Штайнер, дають найбільше тепла. От я й хотів це перевірити. А тепер надінь її! Сьогодні ми всі разом вечеряємо в ресторані. Як справжні робітники, що одержують потижневу платню!
Була вже десята година вечора. Штайнер, Мариль, Рут і Керн сиділи в ресторані «Тітонька Марго». Офіціанти вже почали зносити докупи стільці й мокрими віниками підмітали зал. Кішка, що сиділа біля каси, потяглася й скочила на підлогу. Патронеса спала сидячи, закутавшись у плетену кофту, і тільки час від часу розплющувала пильне око.
— Я бачу, нас хочуть вимести звідси, — мовив Штайнер і кивнув офіціантові. — Та воно й пора. Треба нам зайти до Едит Розенфельд. Сьогодні приїхав дідусь Мориц.
— Дідусь Мориц? — перепитала Рут. — А хто це такий?
— Дідусь Мориц — ветеран еміграції, — пояснив Штайнер. — Йому сімдесят п’ять років, моя маленька Рут. Він знає всі кордони, всі міста, всі готелі, всі пансіони й приватні квартири, де можна жити без прописки, ще й тюрми п’яти цивілізованих країн. Його звуть Мориц Розенталь, і родом він із Годесберга-на-Рейні.
— Тоді я його знаю, — озвався Керн. — Одного разу я переходив з ним чехословацько-австрійський кордон.
— А я — швейцарсько-італійський, — сказав Мариль.
Офіціант приніс рахунок.
— Ми з ним теж кілька разів переходили кордони, — додав Штайнер. Потім звернувся до офіціанта: — У вас можна взяти пляшку коньяку на винос? «Курвуазьє». Але, звичайно, за магазинну ціну.
— Хвилиночку: я спитаю патронесу.
Офіціант наблизився до сонної плетеної кофти. Патронеса розплющила одне око й ствердно
