Час жити і час помирати.Люби ближнього свого. Тіні в раю - Еріх Марія Ремарк

Він кинув кілька потрібних у дорозі речей до валізи й замкнув її. Потім пішов до Рут і Керна. Молодята уже все знали від Мариля і, стривожені, чекали його.

— Діти мої, — почав Штайнер. — Зараз я їду. Довго все це тривало, але я, власне, завжди знав, що так воно буде. Не зовсім так… — додав він. — Але цьому я ще й досі не вірю. Я лише знаю, що це так. — Він сумно й розгублено посміхнувся. — Прощавайте, Рут.

Дівчина подала йому руку. На очах у неї були сльози.

— Я збиралась так багато сказати вам, Штайнере. Але тепер я все забула. Тепер мені тільки дуже сумно. Може, візьмете хоч оце? — Вона подала йому чорний светр. — Тільки сьогодні скінчила.

Штайнер усміхнувся і на мить став таким як завжди.

— Оце якраз до речі, — сказав він. Потім звернувся до Керна: — Прощавай, синку. Часом усе йде страшенно повільно, правда? А часом — страшенно швидко.

— Я не певний, що без тебе й досі жив би на світі, Штайнере, — мовив Керн.

— Авжеж, і без мене жив би. Але це приємно, що ти так кажеш. Це означає, що час минув не зовсім марно.

— Повертайтеся сюди! — сказала Рут. — Більше не можу нічого сказати: повертайтеся до нас. Ми можемо зробити для вас мало, але все, що ми маємо, — ваше. Завжди.

— Добре. Побачимо. Ну, бувайте здорові, дітки. Та будьте завжди обачні.

— Дозволь нам провести тебе до поїзда, — сказав Керн.

Штайнер завагався.

— Мариль проведе мене. А втім — ходімте!

Вони спустилися сходами вниз. На вулиці Штайнер обернувся й поглянув на сірий, облуплений фасад готелю.

— Верден… — пробурмотів він.

— Давай, я понесу твою валізу, — попросив Керн. ^

— Навіщо, хлопчику? Мені й самому тут нічого нести.

— Давай сюди, — сказав Керн, якось криво посміхаючись. — Я ж довів тобі сьогодні по обіді, який я став сильний.

— Адовів-таки. Сьогодні пополудні. Якдавно це вже було!..

Штайнер віддав йому валізу. Він розумів, що Керн хоче що-небудь

зробити для нього, а не лишалось нічого іншого, як піднести валізу.

Вони прийшли якраз до відходу поїзда. Штайнер зайшов у вагон і опустив раму вікна. Поїзд іще стояв, але Штайнерові здавалось, ніби те вікно вже відокремило його безповоротно від трьох товаришів на пероні. Керн запаленими очима дивився на його суворе, худе обличчя; йому хотілось те обличчя закарбувати в пам’яті на все життя. Штайнер був йому провідником і наставником багато місяців; усім своїм гартом він завдячував Штайнеру. І тепер-от він бачив, як ця людина, витримана й спокійна, добровільно йде назустріч своїй загибелі; адже ніхто з них не сподівався на таке чудо, щоб Штайнер повернувся.

Поїзд рушив. Ніхто не промовив і слова. Штайнер повільно підняв руку. А ті троє стояли на пероні й дивились, поки останній вагон сховався за поворотом.

— Прокляте життя! — нарешті хрипко озвався Мариль. — Ходімо, я мушу випити чарку. Я не раз бачив, як люди вмирають, але на моїх очах іще ніхто не вчинив самогубства.

Вони повернулись до готелю. Молодята пішли в кімнату Рут.

— Рут, — мовив Керн по хвилі, — якось раптом стало ніби порожньо й холодно: наче вимерло все місто.

Увечері вони провідали дідуся Морица. Тепер він лежав у ліжку і вже не міг ходити.

— Сідайте, дітки, — запросив він. — Я уже все знаю. Тут нічого не вдієш. Кожна людина має право робити з собою, що захоче.

Мориц Розенталь знав, що вже ніколи не встане. Тому звелів поставити своє ліжко так, щоб у вікно можна було бачити вулицю. Там було видно мало: лише кілька будинків навпроти. Але він, крім цього, не мав нічого, отже, й це було вже немало. Бачив вікна протилежних будинків, і вони для нього були втіленням життя. Уранці дивився, як вони одчинялись, як з них виглядали обличчя. Він у>йе, як на знайому, дивився на сердиту дівчину, що протирала шибки, на завжди стомлену молоду жінку, що, розсунувши гардини, майже непорушно сиділа, втупивши погляд на вулицю, і на лисого чолов’ягу з верхнього поверху, що вечорами, поодчинявши вікна, робив гімнастичні вправи. Він бачив, як увечері за спущеними шторами спалахувало світло, бачив, як-за ними туди й сюди снували тіні, бачив вечори, коли все тонуло в темряві, мов у покинутій норі, й бачив інші вечори, коли допізна світили'ліхтарі. Усе це — та ще приглушений гамір вулиці — було для нього зовнішнім світом, з яким він тепер був пов’язаний тільки думками, а не своїм тілом; а другий світ, життя в спогадах, був у його кімнаті на стінах. Зібравши всі свої сили й покликавши на допомогу покоївку, він прикріпив на них кнопками всі фотокартки і малюнки, що були в нього.

На стіні над ліжком висіли вицвілі фотографії його родини: батька та матері, дружини, яка померла сорок років тому; фото одного внука, що помер сімнадцятирічним; фото невістки, яка прожила всього тільки тридцять п’ять років, — усі мертві, серед яких Мориц Розенталь був старезним дідом і спокійно чекав своєї смерті.

Протилежна стіна була вся вкрита пейзажами. Фотознімки Рейну, старовинних замків, палаців та виноградників, між ними — ко-

льорові вирізки з журналів, схід сонця над Рейном, гроза на Рейні, а в кінці — краєвиди міста Годесберга-на-Рейні.

— Ну, що мені робити, — ніяково говорив Мориц Розенталь. — Тут, власне, треба було б порозвішувати краєвиди Палестини… принаймні хоч один чи два поміж іншими — але вони мені ні до чого.

— А скільки ви прожили в Годесберзі? — поцікавилась Рут.

— До вісімнадцяти років. Потім ми виїхали звідти.

— А пізніше?

— Потім я вже більше не був там.

— Давненько це було, дідусю Мориц, — зауважила Рут.

— Давненько, тебе ще тодїй на світі не було. Може, тоді твоя мати тільки народилась.

«Дивно, — думала Рут, — моя мати народилась, коли ці краєвиди вже були спогадами в мозку під оцим черепом; вона прожила своє тяжке життя і згасла, а під цим старим черепом ще й досі блукають привидами ті самі спогади, ніби вони сильніші за життя людини».

У двері постукали, й до кімнати зайшла Еди'Г Розенфельд.

— Едит, — пожвавішав Мориц Розенталь, — моя вічна любове! Звідки ти йдеш?

— З вокзалу, Морице. Провела Макса на поїзд. Він їде в Лондон, а звідти — до Мексики.

— То тепер ти лишилась сама, Едит…

— Так, Морице, — тепер я влаштувала їхусіх, і вони можуть працювати.

— Що ж робитиме Макс у Мексиці?

— Завербувався робітником. Але потім спробує влаштуватись у торгівлі автомашинами.

— Ти добра мати, Едит, — мовив Мориц Розенталь після паузи.

— Як і