Час жити і час помирати.Люби ближнього свого. Тіні в раю - Еріх Марія Ремарк
Хлопець продав своє пальто, валізу й решту речей, зароблених у Потцлоха. Потім почали продавати речі Рут: материн перстень, сукні й тоненький золотий браслет. Та молодята не вдавалися в тугу. Вони жили в Парижі й тим були вдоволені. Почували себе в безпеці і з надією чекали наступного дня. У місті, яке прийняло всіх емігрантів цього століття, витав дух терпимрсті; вони тут хиріли з голоду, але переслідували їх не більше, ніж у цьому була потреба, і це вже здавалося щастям.
Якось у неділю надвечір, коли за вхід не брали плати, Мариль повів їх до Лувру.
— Узимку вам потрібна якась розвага, щоб збувати час, — радив він. — Основні проблеми емігранта — це голод, притулок і час, якого нікуди подіти, не маючи права на працю. Голод і турботи про дах над головою — смертельні вороги, з якими треба рішуче боротись; а от час, довгий і порожній, невикористаний час — це ворог підступний, він, як повільна отрута, пожирає енергію емігранта. Це нескінченне й виснажливе чекання паралізує волю, наче примарний страх. Перші два вороги нападають на нього прямо, фронтально, від них можна або захиститись, або загинути, — а час заходить з тилу й поволі отруює нам кров. Ви люди молоді. Не нидійте в кафе, не журіться, не допускайте до себе байдужості та втоми. Стане вам тяжко — ідіть до найбільшої чекальні в Парижі: до Лувру. Він добре опалюється взимку. Краще сумувати перед Рембрандтом, Делакруа чи Ван-Гогом, аніж за чаркою горілки чи в атмосфері безсилих скарг і злоби. Це кажу вам я, Мариль, який теж любить посидіти віч-на-віч із чаркою. Коли б я сам був не такий, я не казав би вам таких повчальних речей.
Вони бродили у величних сутінках Лувру — проходячи століття, минаючи кам’яних царів стародавнього Єгипту, богів Греції, римських цезарів, повз вавилонські олтарі, перські килими й фламандські гобелени, минали творіння великих геніїв — Рембрандта, Гойї, Греко, Леонардо, Дюрера — через нескінченні зали й коридори, поки дійшли до залів, де висіли картини імпресіоністів.
Там посідали на один із диванчиків, що стояли посеред залу. Зі стін їх вабили пейзажі Сезанна, Ван-Гога й Моне, танцюристки Дега, пастельні жіночі голівки Ренуара та барвисті сцени Мане. У залі було тихо, навколо — ні.душі, і поступово Керна та Рут охопило таке відчуття, ніби вони сидять у якійсь зачарованій башті, а картини — то вікна в якісь далекі світи, в сади справжнього й радісного життя, вікна до необмежених мрій і вічних краєвидів душі, недосяжних для сваволі, страху та безправ’я.
— Емігранти! — промовив Мариль. — І вони всі були емігранти! їх висміювали, переслідували й виганяли з батьківщини, часто вони лишались без притулку, голодували, жили в злиднях, умирали в злиднях, — але погляньте, що вони створили: культуру світу! Оце я й хотів вам показати.
Він зняв окуляри й довго протирав їх.
— Що на вас тут справило найсильніше враження? — звернувся він згодом до Рут.
— Спокій, — одразу ж відповіла вона.
— Спокій. А я гадав, ви скажете — краса. Але це правильно, у наш час і спокій — краса. Особливо для нас. А ви що скажете, Керне?
— Не знаю, що й сказати. Мені б хотілось мати одну з цих картин і продати її, щоб заробити на життя.
— Ви ідеаліст, — зазначив Мариль.
Керн недовірливо поглянув на нього.
— Я кажу серйозно, — додав Мариль.
— Я знаю, що це дурниця. Але тепер зима, і я б купив Рут пальто.
Керн сам собі здавався дурником, але йому справді нічого іншого не спало на думку, весь час тільки це й було в голові. І вже зовсім несподівано він відчув руку Рут у своїй. Дівчина вся засяяла, дивлячись на Керна, а потім міцно пригорнулась до нього.
Мариль знову надів. окуляри. Тоді озирнувся довкола і сказав:
— Людина велика у своїх крайностях. У мистецтві, в коханні, в дурості, в ненависті, в егоїзмі й навіть у жертвах, але чого світові найбільш бракує, так це якоїсь певної середньої доброти.
Керн і Рут скінчили свою вечерю — какао з хлібом. Цим вони й жили ось уже тиждень, якщо не рахувати чашки кави з двома манюсінькими булочками вранці, виторгуваних Керном у хазяйки за квартирну плату.
— Хліб сьогодні своїм смаком нагадує біфштекс, — мовив Керн. — Соковитий біфштекс, та ще й з присмаженою цибулькою.
— А по-моєму, курятину, — заперечила Рут. — Молоде смажене курча зі свіжим зеленим салатом.
— Можливо. Це такий смак, певно, з твого боку. Дай і мені скибочку звідти. До біфштекса не завадить ще й трохи курятинкк.
Рут одрізала йому товсту скибку з довгої французької білої хлібини.
— На, — сказала вона. — Це стегенце. Чи, може, ти більше любиш грудинку?
Керн засміявся.
— Якби тебе не було зі мною, то я, певно, тепер би ремствував на Бога!
— А я без тебе лежала б у ліжку й рюмсала.
Цієї миті постукали в двері.
— Це Брозе, — з досадою мовив Керн. — Ну от, саме тоді, коли ми ніжно освідчуємось у коханні!
— Можна! — гукнула Рут. І двері розчинились.
— Та ні, це неможливо! — розгублено й радісно водночас мовив Керн. — Мабуть, мені сниться! — Він підвівся так обережно, наче боявся сполохати привид. — Штайнер… — Привид усміхнувся. — Царю небесний, це Штайнер!
— Добра пам’ять зміцнює дружбу і… губить кохання, — сказав Штайнер. — Пробачте, Рут, що я з порога почав говорити сентенції. Але тільки-но внизу мені стрівся мій давній знайомий Мариль. І тут уже без сентенцій ніяк не обійтися.
— Звідки ти приїхав? — спитав Керн. — Прямо з Відня?
— З Відня. А дорогою завернув до Муртена.
— Що? — Керн відступив крок назад. — До Муртена?
— Муртен — місто нашої ганьби, Штайнере,'— сміялася Рут. — Я там захворіла, а цього спритного кордонопроходця злапала поліція. Сама назва «Муртен» звучить для нас безславно.
Штайнер хитро посміхнувся.
— Того ж то я й (Заглянув туди! Я помстився за вас, дітки. — Тут він дістав свій гаман і вийняв звідти шістдесят швейцарських франків. — Ось вам. Це становить чотирнадцять доларів або ж близько трьохсот п’ятдесяти французьких франків. Подарунок від Аммерса.
— ВідАммерса? — Керн спантеличено дивився на Штайнера. — Триста п’ятдесят франків?
— Потім розповім тобі,
