Час жити і час помирати.Люби ближнього свого. Тіні в раю - Еріх Марія Ремарк

— А ви ніде не зустрічали Йозефа Фридмана? — зрештою озвався Брозе.

— Ні, проте знаю, що він сидить у зальцбурзькій в’язниці. А брат його повернувся до Німеччини; кажуть, сидить тепер у «виховному» концтаборі.

Мориц Розенталь обережно, немов кришталевий келих, узяв свою чарку обома руками й став повільно пити.

— А що, цікаво, поробляє міністр Альтгоф? — спитав Мариль.

— Тому живеться розкішно. Влаштувався шофером таксі в Цюриху. Має дозвіл і жити, і працювати.

— Ще б пак! — докинув Вазер.

— А Бернштейн?

— Бернштейн уже в Австралії. А його батько — у Східній Африці. Особливо пощастило Максу Маю: влаштувався асистентом зубного лікаря в Бомбеї. Звичайно, нелегально, але ж заробляє на хліб. Левенштайн витримав усі правничі екзамени в Англії і тепер працює адвокатом у Палестині. Актор Гансдорф — у державному театрі в Цюриху. Шторм повісився. Ти, Едит, знала в Берліні урядового радника Біндера?

— Знала.

— Розлучився з дружиною. Заради кар’єри. Він держав одну з доньок Оппенгаймера.

Мориц Розенталь трохи подумав.

— Оце приблизно і все, що я знаю, — сказав потім. — Усі інші, як і досі, блукають світом. Тільки ще більше стало нашого брата.

Мариль налив коньяку собі у склянку, на якій стояв напис: «Gare de Lyon»5. Він завжди носив ту склянку з собою як згадку про перший арешт. Вихилив її одним духом, потім сказав:

— Повчальна хроніка! Смерть індивідууму! Колись у стародавніх греків мислення вважалось відзнакою. Пізніше воно стало просто щастям. А ще пізніше — хворобою. Тепер це — злочин. Історія культури — це історія страждань її творців.

Штайнер усміхнувся до нього. Мариль усміхнувся у відповідь. Цієї миті знадвору долинув церковний дзвін. Штайнер оглянув усі обличчя навколо столу — численні маленькі долі, що їх зігнав сюди вітер фортуни, — й підняв свою чарку.

— Дідусю Мориц! — почав він. — Королю бродяг, останній нащадку Агасфера, вічний емігранте, ми вітаємо тебе! Дідько його знає, що принесе нам новий рік! Хай живе нелегальний легіон! Ну, будьмо: поки живі — не помрем!

Мориц Розенталь кивнув, підняв свою чарку в бік Штайнера й випив. У глибині кімнати хтось засміявся. Потім усе стихло. Люди збентежено перезиралися, наче їх спіймали на чомусь непристойному. З вулиці долинали вигуки. Тріщали ракети феєрверку. Гучно лунали сирени таксі. На балконі по той бік вулиці якийсь маленький чоловічок у жилетці, без піджака, запалив на шальці бенгальський вогонь. Засяяли фасади будинків. Зелене світло затопило кімнату Едит Розен-фельд, і вона стала невпізнанною — неначе то вже була не кімната в паризькому готелі, а каюта потонулого корабля глибоко на дні моря.

Актриса Барбара Кляйн сиділа за столиком у самому кутку «катакомб». Було вже пізно, й горіли тільки дві електричні лампочки над дверима. Барбара сиділа в кріслі під пальмами й коли відхилялась до спинки, пальмове листя, наче жорсткі закляклі руки, чіплялося за її волосся. Вона щоразу відчувала цей дотик і здригалась — проте не мала вже сили підвестися й пересісти на інше місце.

З кухні було чути брязкіт посулу і жалібні звуки акордеона по радіо. «Станція Тулуза, — майнуло в голові Барбари Кляйн. — Станція Тулуза… Новий рік. Я стомилася. Станція Тулуза… Не хочу більше жити. Станція Тулуза… Що їм усім відомо про те, як людину втомлює життя? Я не п’яна, — думала вона. — Я лише стала повільніше думати. Думки ледве повзуть, як мухи восени, передчуваючи смерть. Смерть росте в мені, наче буйне дерево. Вона розростається, як дерево з кровоносних судин, що поволі замерзають. Хтось дав мені чарку коньяку. Той, кого всі звуть Мариль, чи той другий — він потім вийшов. Щоб я зігрілась… Але я навіть змерзла. Я просто не відчуваю сама себе…»

Немов крізь скло вона побачила, як до неї хтось підходить. Ось він наблизився, вона бачить його краще, але між ними все ще ніби скляна стіна. Тепер вона впізнала його: це той самий, що сидів поруч неї в кімнаті Едит Розенфельд. У нього невиразне обличчя, боязкі очі за великими скельцями окулярів, трохи скривлені уста й неспокійні руки, він шкутильгає — але тепер прошкутильгав крізь шибку, яка стиха брязнула й позаду нього знову зійшлася докупи, ніби желе з рідкого скла.

Вона довго не розуміла того, що він казав їй. Бачила, як він, шкандибаючи, пішов од неї, наче поплив геть, потім повернувся й сів поряд; вона пила те, що він дав їй, і не відчувала власних ковтків. У вухах щось ніжно шуміло, і крізь той шум долинав голос, окремі слова, марні, безглузді слова, здалеку, ніби з протилежного берега річки. А потім не стало й тієї людини, що сиділа перед нею, схвильована, з червоними плямами на вилицях, — лишилось тільки щось жалюгідне, щось рухливе, нещасне, мов побитий пес, воно чогось благало своїми зацькованими й жагучими очима, то був якийсь звір, замкнений у клітці самотності, у клітці зі скла, «Станції Тулуза» й чужої ночі.

— Так… — несвідомо повторювала вона. — Так…

їй хотілося, щоб він пішов геть і лишив її саму, хоч на мить, на кілька хвилин, на часточку тієї вічності, яка чекала на неї, — проте він уже підвівся, став перед нею, нахилився над нею, взяв її за руку, підвів на ноги й потяг за собою, і вона ніби брела скляним болотом, слідом за ним, а потім почалися сходи, м’які сходи, що хапали її за ноги, далі — двері, і світло, й кімната…

Вона сиділа на своєму ліжку з таким почуттям, що більше їй уже не встати. Думки не корились їй, розбігалися. Ніщо в неї не боліло. Відбувався лише беззвучний розпад — так переспілі плоди падають у тиші осінньої ночі з нерухомого дерева. Вона подалась головою вперед, глянула на вичовганий килимок на підлозі, наче там мали лежати плоди, потім підвела голову — хтось пильно дивився їй в очі.

То були чужі очі, вони визирали з-під м’якого волосся, чуже, худе обличчя витяглось їй назустріч, наче маска, — у неї пробіг мороз по шкірі, вона затремтіла й ніби прокинулась, повертаючись із далекого небуття, і раптом побачила, що то її обличчя, воно дивилось на неї з люстра.

Вона поворухнулась. І тут побачила того самого чоловіка: він стояв на колінах біля її ліжка в якійсь химерно-смішній позі