Атлант розправив плечі. Частина третя. А є А - Айн Ренд

Він сказав це буденно і відсторонено, тоном практичних підрахунків. Вона знала, що він говорить серйозно і має рацію: Даґні розуміла, в який спосіб вона єдина могла призвести до його загибелі, натомість самі вороги нездатні були нічого йому заподіяти. Він побачив її завмерлий погляд, погляд розуміння і жаху. Кивнув і ледь усміхнувся.

— Немає потреби тобі казати, — мовив він, — що якщо я це зроблю, то мій вчинок не буде актом самопожертви. Я не збираюся жити на їхніх умовах, я не хочу їм коритись і бачити, як ти чиниш убивство. Після цього для мене вже не залишиться цінностей — отже, не буде задля чого жити. Тому використай всі можливості обману, але переконай їх, що ти мене ненавидиш. Тоді ми матимемо шанс вижити і втекти. Не знаю, коли і як саме, але принаймні тоді я знатиму, що можу діяти вільно. Це зрозуміло?

Вона змусила себе підняти голову, поглянути йому в очі й кивнути.

— Коли вони прийдуть, — мовив він, — скажеш, що ти намагалася знайти мене, щоб передати їм, що ти запідозрила щось, коли побачила моє ім’я у списку робітників, і що прийшла сюди все з’ясувати.

Вона кивнула.

— Я відмовлятимусь зізнатися, хто я. Вони можуть упізнати мій голос, але я намагатимусь це заперечити. Саме ти скажеш їм, що я — саме той Джон Ґолт, якого вони шукають.

Вона забарилась, але знову кивнула.

— Потім ти попросиш — і приймеш п’ятсот тисяч доларів винагороди, що вони запропонували за мене.

Вона заплющила очі й кивнула.

— Даґні, — повільно сказав він, — неможливо служити власним цінностям, існуючи в їхній системі. Раніше чи пізніше, бажаєш ти цього чи ні, їм доведеться привести тебе до тієї точки, коли єдине, що ти зможеш для мене зробити — піти проти мене. Збери всю свою силу і зроби це, — і тоді ми відіб’ємо цих півгодини і, можливо, майбутнє.

— Я це зроблю, — спокійно мовила вона і додала: — Якщо саме це станеться…

— Це станеться. Не шкодуй. Я — не шкодуватиму. Ти не зрозуміла суті наших ворогів. Тепер ти її побачиш. Якщо мені судилося стати пішаком у тій виставі, яка тебе переконає, — то я хочу це зробити. Я хочу відібрати тебе у них раз і назавжди. Ти не хотіла більше чекати? О, Даґні, Даґні, я теж не хотів!

Він тримав і цілував її так, що вона відчула: кожен крок, кожна небезпека, кожен сумнів і її зрада (якщо це можна було назвати зрадою), все давало їй глибоку впевненість у правильності цієї миті. Він бачив на її обличчі ознаки внутрішньої боротьби, напружений протест проти себе самої — і крізь цілунки вона почула його голос:

— Не думай про них тепер. Ніколи не думай про біль, небезпеку чи ворогів ні на мить довше, ніж треба, щоб їх подолати. Ти тут. Це наш час і наше життя, а не їхнє. Не старайся бути нещасною. Бо ти щаслива.

— Незважаючи на ризик тебе занапастити? — прошепотіла вона.

— Не занапастиш. Але — так, навіть незважаючи на це. Ти ж не вважаєш, що це байдужість, правда? Хіба байдужість тебе сюди привела?

— Я… — бажання сказати правду змусило її притягнути його обличчя до своїх губ, і вона промовила:

— Мені було байдуже, хто з нас двох виживе, — тільки б побачити тебе ще раз!

— Я був би розчарований, якби ти не прийшла.

— Знаєш, як це було: чекати, долати спокусу, відкладати на день, потім іще на один, потім…

Він засміявся.

— Думаєш, не знаю? — запитав тихо.

Її рука безпорадно впала додолу: Даґні подумала про його довгі роки на залізниці.

— Коли я почула твій голос по радіо, — сказала вона, — коли почула найвеличнішу заяву… Ні, я не маю права казати, що саме подумала.

— Чому ні?

— Ти думаєш, що я її не прийняла.

— Приймеш.

— Ти говорив звідсіля?

— Ні, з долини.

— А потім повернувся до Нью-Йорка?

— Наступного ранку.

— І відтоді був тут?

— Так.

— А ти чув заклики, які вони висилають тобі щоночі?

— Звісно.

Вона повільно роззирнулась, її очі рухались від міських веж за вікном до дерев’яних сволоків стелі, потрісканого тиньку на стінах, залізних підпор його ліжка.

— Ти був тут весь час, — сказала вона. — Ти жив тут дванадцять років… тут… отак…

— Отак, — сказав він, відчиняючи двері в кінці кімнати.

Вона зойкнула. Видовжений, яскраво освітлений простір без вікон, захищений мушлею лискучого металу, схожий на невелику бальну залу на борту підводного човна, був найсучаснішою лабораторією, яку їй випадало бачити.

— Заходь, — сказав він, усміхаючись. — Мені більше не треба нічого від тебе приховувати.

Даґні почувалась так, ніби опинилася в іншому світі. Вона дивилася на складне обладнання, що вилискувало яскравим, розсіяним світлом, на плутанину дротів, на дошку, списану математичними формулами, на нескінченні шереги предметів, кожен з яких служив конкретній меті, — а потім озирнулася на потріскані дошки та облуплені стіни кімнати. Або-або, подумала вона. Ось вибір, який стоїть перед світом: людська душа може мати або такий образ, або такий.

— Ти хотіла знати, де я працював протягом одинадцяти місяців на рік, — сказав він.

— Ти все це придбав, — вона показала на лабораторію, — на платню, — тицьнула рукою в бік кімнати, — некваліфікованого робітника?

— Звісно, ні! За гроші, що Мідас Малліґан виплачує мені за електростанцію, екран з променів, радіопередавач та ще кілька подібних об’єктів.

— Тоді… навіщо ти працював робітником колії?

— Бо гроші, які людина заробляє в долині, не можна витрачати у зовнішньому світі.

— Де ти взяв це обладнання?

— Я його зробив сам. На ливарні Ендрю Стоктона.

Він вказав на скромний предмет, схожий на корпус радіоприймача, що стояв у кутку кімнати.

— Ось двигун, про який ти так мріяла, — він засміявся, бо вона зойкнула, мимовільно кинувшись уперед. — Не вивчай його зараз, ти ж не збираєшся віддати двигун їм?

Вона дивилася на лискучий метал циліндрів і на кільця дроту, що нагадували той іржавий предмет, який, немов священна реліквія, покоївся у скляній труні в підземеллях Термінала Таґґарта.

— Він постачає електричну енергію для моєї лабораторії, — сказав він. — Ніхто не повинен дивуватися, чому робітник колії використовує стільки електрики.

— Але ж якщо