Твори - Гі де Мопассан

Солдатики посиділи поруч, нерухомо, як звичайно, мовчазні й тихі; їхні спокійні обличчя не диЯЬляли *го№, чим* були сповнені їхні серця. Сонце осявало їх. Корова іноді оглядалася на них і мукала.

Звичайної години вони підвелись і пішли назад.

Люк чухрав гілку. Жан ніс порожню пляшку. Він оддав її безонському винареві. Потім вони вийшли на міст і, як завжди в неділю, спинилися на кілька хвилин посередині подивитись, як виграє вода.

Жан чимраз нижче перехилявся через залізне поруччя, немов бачив у хвилях щось привабливе. Люк сказав йому:

— Ти що, водиці сьорбнути захотів, чи що?

Він не доказав: майнули ноги, обвівши коло в повітрі, синьо-червоний солдатик полетів сторч головою, і вода поглинула його.

Даремно Люк намагався кричати: йому перехопило горло. Він побачив, як унизу, вже трохи далі, щось борсається, потім на поверхні води показалась голова товариша, але зараз же сховалася знову.

А ще згодом він угледів руку, саму тільки руку — вона випірнула з річки й знову пропала. І то було по всьому.

Збіглися човнярі, але не знайшли тіла.

Люк бігцем вернувся до казарми, один, у нестямі, і розповів про пригоду, вмиваючись слізьми й раз по раз сякаючись;

— Він нахилився… нахилився так, так… так, що голова перетягла… і… і… раптом полетів… полетів…

Більше він нічого не міг сказати; хвилювання душило його.

Якби тільки він знав!

Звір господаря Бельома

З Крікето вирушав гаврський диліжанс, і подорожні, зібравшись на подвір’ї «Торговельного готелю» Маланде-на-сина, чекали переклику.

Диліжанс був жовтий, на жовтих колись, а тепер майже сірих від налиплого бруду, колесах. Передні колеса були зовсім низенькі, на задніх, високих і тонких, лежав бридкий короб, роздутий, ніби черево тварини. В цей чудернацький повіз були запряжені три білі шкапини з величезними головами й товстими коліньми — голобельна й підпряжні. ,4Вони, вдавалося, дрімали.

Кучер Сезер Орлявідь, куценький, товстий і пузатий чоловічок, проте меткий, бо призвичаївся стрибати на колеса й лазити на імперіал, червонолиций від свіжого повітря, злив, завірюх та й чарочок, звиклий мружити очі від граду й вітру, показався в дверях готелю, витираючи рота долонею. Його чекали селянки, сидячи перед широкими, круглими кошиками з наляканою птицею. Сезер Орля-віль брав одного кошика по одному й ставив на верх ридвана, потім обережно приладнав туди кошика з яйцями й почав шпурляти знизу мішки з зерном, паперові пакети, клуночки, вузлики. Нарешті відчинив задні дверцята й, діставши з кишені список, почав викликати:

— Пане кюре з Горжевіля!

Йиступив священик, високий, опасистий чоловік з багровим добродушним обличчям. Ставлячи ногу на приступку, він підібрав сутану, як жінки підбирають спідницю, і вліз у ковчег.

— Вчителю із Рольбоск — ле-Гріне!

Високий, незграбний учитель в довгому, до п’ят, сюртуці заквапився і також зник у розчинених дверях диліжанса.

— Господарю Пуаре, два місця.

Вийшов і Пуаре, довготелесий, кривий, зігнутий від ходіння за плугом, худий від посту, з давно невмиваним зморшкуватим обличчям. Слідом за ним ішла дружина з величезним зеленим парасолем у руках, маленька й худа, схожа на зморену козу.

— Господарю Рабо, два місця.

Рабо, зроду нерішучий, вагався й перепитував:

— Ти мене кличеш, так?

Кучер, якого прозвали Скалозубом, уже хотів одповісти якимсь жартом, аж тут Рабо підскочив до дверцят, діставши ляща від жінки, рослої й плечистої молодиці, череватої, як бочка, з ручиськами широкими, мов праники.

І Рабо гулькнув у ридван, наче пацюк у нору.

— Господарю Каніво!

Товстий, важчий, мабуть, за бугая селянин, геть зігнувши ресори, всунувсь у жовтий короб.

— Господарю Бельом!

Бельом, високий і худий, як тріска, з болісно скривленим обличчям, підійшов, схиливши набік голову, прикладаючи цо вуха хустку, наче в нього боліли зуби.

На всіх подорожніх були сині блузи, зодягнені поверх

старосвітських сукняних курток дивного крою, чорних чи зеленкуватих — святкового одягу, в якому вони покажуться тільки на вулицях Гавра; на голові в кожного був високий шовковий кашкет — найвища елегантність для нормандського села. Сезер Орлявіль зачинив дверцята, виліз на передок і хльоснув батогом.

Троє коней, здавалось, прокинулись і труснули гривами; почулось безладне дзенькання бубонців.

Кучер гарикнув: «Но!» — щосили стьобнув коней. Ті сіпнулися, напнули посторонки й повільно потюпали. Оглушливо загримотів ридван, задеренчав розхитаними шиб* нами, забряжчав ресорами; подорожні загойдались, як на хвилях, підскакуючи і хитаючись на кожній вибоїні.

Якийсь час усі мовчали з пошани до священика, соромлячись при ньому розмовляти. Та, маючи компанійську й балакучу вдачу, він озвався перший.

— Ну, господарю Каніво, — промовив він, — усе йде гаразд?

Здоровань селюк, що відчував прихильність до священика, бо скидався на нього зростом, дебелістю й великим черевом, од повів усміхаючись:

— Та нічого, пане кюре, нічого, а як ви?

— О, в мене завжди все гаразд. А у вас як, господарю Пуаре? — спитав кюре.

— Та все йшло б добре, та ріпак цього року зовсім не вродив; а справи тепер такі, що тільки на ньому й надолужуєш.

— Що поробиш, важкі часи!

— А правда, правда, важкі,— озвалася густим басом жінка Рабо.

Вона була з сусіднього села, і кюре знав її лише на ім’я.

— Ви, здається, Блонделева дочка? — спитав він.

— Еге ж, це я вийшла за Рабо.

Рабо, кволий, несміливий і вдоволений, низенько вклонився усміхаючись, подавшись наперед, немовби говорячи: «Це таки я, Рабо, одружився з Блонделевою дочкою».

Раптом господар Бельом, щО й досі тримав хустку біля вуха, жалісно застогнав. Він охкав: «Ох-хо-хо-хо», — й притупував ногою — так, наче йому нестерпно боліло.

— Що, у вас болять зуби? — спитав священик.

Селянин на мить перестав охкати й відповів:

— Та ні, пане кюре… Які там зуби… це вухо… там, у самому осерді.

— А що ж там у вусі? Нарив?

— Ц знаю^чи то нарив, знаю тільки, що там звір, здоровии звір; він уліз туди, коли я спав на сіннику.

— Звір? Ви певні? '

— Чи я певен? Я певен у цьому, як у царстві небесному, пане кюре, бо він гризе мене в усі. Він точить мені голову, їй-право. Він їсть мені голову. Ох… хо… хо… ох!.. — І Бельом знов затупав ногою.

Подорожні дуже зацікавились. Кожен висловив свою думку. Пуаре гадав, що то павук, учитель — що гусінь. Він бачив таке раз у Кампемюре, в департаменті Орн, де він прожив шість років; отак само гусінь залізла у вухо й виповзла носом. Але чоловік оглух на те вухо, бо гусінь пробила йому слухову перетинку.

— Це скоріше черв’як, — заявив священик.

Господар Бельом усе стогнав, схиливши голову набік

і притулившись до дверцят, — бо