Твори - Гі де Мопассан
— Що?.. Ти його?..
— Ти ж, серденько моє, гляди нікому не кажи! Ще раз забожися! Але подумай тільки, як воно смішно… подумай!..
Мені здається, що він зовсім не той став з тієї хвилини!.. І я сміюся сама до себе… сама до себе… Ти тільки подумай про його голову!!
Баронеса глянула на свою приятельку, й божевільний сміх, що душив її, вибухнув у неї з вуст. Вона сміялася, сміялась, як у нервовому нападі. Притиснувши руки до грудей, з перекривленим обличчям, ледве дихаючи, сміялася, аж плакала.
А маркіза й собі зайшлася реготом, приказуючи крізь сміх:
— Подумай… подумай… хіба не сміх?., скажи… Подумай про його голову… про баки подумай… про ніс… хіба не сміх?.. Та тільки… не кажи… не… кажи… нікому… ніколи!..
Вони душилися зі сміху, не могли говорити, сльози котилися у них з очей від надмірних веселощів.
Баронеса перша заспокоїлась і, все ще здригаючись, промовила:
— Ти ж розкажи мені, як ти це зробила… Розкажи… Це так смішно… так смішно!
Але та не могла прийти до пам’яті — белькотала тільки:
— Коли я вирішила… я сказала собі… Ну… не гайся… треба це зробити зараз… І я… я й зробила… сьогодні…
— Сьогодні!..
Так… Оце тільки… я Сімонові сказала, щоб прийшов сюди, до тебе, що в тебе побавимося… Він повинен прийти… зараз!.. Повинен прийти!.. Придивись… придивись… придивись до голови, коли прийде…
Баронеса, хоч трохи заспокоїлась, ще важко дихала, ніби після довгої біганини. Почала знову:
— Скажи ж мені, як ти це зробила… скажи!..
— Дуже просто… Я собі подумала: він до мене прикладає Бобіньяка. То й буде Бобіньяк! Він не розумніший за свою праву ногу, але дуже порядна людина. Не проговориться нікому. Я й була в нього після сніданку.
— Ти була в нього? Яку ж ти знайшла приключку?*
— Збирали… на сиріт…
— Розказуй… мерщій… розказуй…
— Він так здивувався, побачивши мене, Що й на слово не міг здобутись. Дав мені два луї, а коли я мала вже йти, почав розпитувати про чоловіка. Я тоді вдала, що не можу здержатись, і розказала йому все, що мала на серці. Ще й дечого додала, що ж! Бобіньяк розжалобився, почав добирати способу, щоб мені допомогти… а я… заплакала… так, як плачуть зумисне… Він мене розважав… посадив мене…
Я ніяк не могла заспокоїтись… і він мене поцілував… Я приказувала: «Бідний мій друже!., бідний мій друже!..» А він собі: «Бідний друже… бідний друже…» Та все мене цілував, цілував… аж до краю. Оце і все.
Після того я вдала страшенний розпач, почала йому дорікати. О, я поводилася з ним, як з найгіршим з найгірших… я ледве стримувала божевільний сміх. Я думала про Сімона, про його голову, про баки… Подумай, подумай тільки! На вулиці, йдучи до тебе, я вже не могла здержатись. Ти подумай!., сталося!.. Що б тепер не трапилось, а воно сталося! А він, він так цього боявся! Хоч би почалася війна, виник землетрус, пошесті, хоч би і всі ми померли, а воно вже сталося!!! Не переінакшиться ніколи!!! Подумай про його голову… й скажи собі… сталося!!!
Баронеса, що душилася від сміху, запитала:
— Ти ще бачитимешся з Бобіньяком?
— Ні. Ніколи в світі. Досить з мене… Він не кращий за мого чоловіка…
І вони обидві знову почали так страшенно сміятись, що їх аж на корчі брало.
Задзвонив дзвінок і припинив їхні веселощі.
Маркіза пробурмотіла:
— Це він… придивися до нього…
Розчинилися двері. На порозі став гладкий чоловік з червоним обличчям, з товстими губами, зі звислими баками.
Сердито поводив очима.
Обидві молоді жінки дивилися на нього хвилинку і раптом поприпадали до кушетки й почали так несамовито реготати, що аж стогнали, як від страшного болю.
А він допитувався глухим голосом:
— Та що це таке? Чи ви подуріли?.. Чи ви подуріли?.. Подуріли?..
Любов
Три сторінки з книжки мисливця
Я прочитав оце недавно в газеті, у відділі пригод та випадків, про драму, що виникла на грунті кохання. Він убив її, потім убив себе самого, — отже, він її любив. Що там обходить мене він і вона! Мене цікавить сама їхня любов; і не тому, що вона розчулює мене чи дивує, зворушує або навіває мрії, а тому, що нагадує мені один випадок із моїх молодих літ, дивний випадок на полюванні, коли мені об'явилася Любов, як об'явилися першим християнам хрести на небі.
Я народився з усіма інстинктами і почуттями первісної людини; їх лише пом'якшили міркування та емоції, властиві людям цивілізованим. З мене завзятий мисливець; та коли я бачу закривавлену тварину, кров на пір'ї, кров на руках у себе, то серце моє так стискається, аж ледве не втрачаю притомності. ✓
Того року, про який іде мова, в кінці осені раптом ударив холод, і один із моїх кузенів, Карл де Ровіль, запросив мене до себе стріляти вдосвіта на болоті качки.
Кузен мій — сорокалітній, веселий на вдачу, рудоволосий, бородатий, дужий чоловік, сільський дворянин, такий собі гречний та життєрадісний напівзвір, обдарований тією галльською дотепністю, що надає чару пересічній людині,— жив на фермі, схожій на замок, серед широкої долини, де протікала річка. Пагорби по правий і лівий бік укриті були лісами, давніми панськими лісами; там стояли ще пишні дерева і траплялася така дичина, якої марно шукати по інших місцях цієї частини Франції; іноді там убивали орлів, а перелітні птахи, які дуже рідко залітають до наших надто заселених місць, майже завжди спинялися по тих столітніх пущах, так ніби пізнавали рештки старовинних лісів, які залишилися тут, щоб давати їм притулок і захисток на одну ніч.
У долині стелилися великі луки, заводнювані каналами й повідгороджувані одна від одної; далі річка, що текла досі канавою, широко розливалася і утворювала болото. Це болото, найкраще місце для полювання з усіх, які доводилось мені бачити, було для мого кузена предметом ненастанного піклування; він дбав за нього, як за парк. В гущавині очеретів, що його вкривали, надаючи йому життя, виповнюючи шелестом і хвилюванням, пророблені були вузькі вулички, де плоскодонні човни, ведені й керовані тичками, німотно пропливали мертвою водою. Очерет чіплявся за них, бистра риба втікала від них у трави, і болотяні курочки пірнали, прудко ховаючи свої чорні, гострі голівки.
Я безмірно люблю воду: люблю море, дарма, що воно надто велике, надто неспокійне та непокірне; люблю красу річок, хоча вони й біжать, утікають, не стоять на одному місці;
