Твори - Гі де Мопассан

Спали вони, мабуть, уже давно, коли пролунав постріл, і такий гучний, наче стріляли в стіну будинку. Солдати вмить схопилися, але тут знов прогриміли два постріли, а за ними ще три.

Двері нагорі розчинилися навстіж, і показалась лісничиха, боса, в сорочці й нижній спідниці, перелякана і з свічкою в руці.

— Цч. французи, — пробелькотіла вона, — чоловік двісті, не менше! Вони підпалять будинок, якщо застануть вас тут. Швидко лізьте в погріб, тільки не галасуйте. Якщо будете галасувати, ми пропали.

Унтер-офіцер розгублено прошепотів:

— 'Ми згодні, ми згодні. Де ми пофинні шпускатись?

Жінка хутенько відкинула вузьку квадратну ляду, й

шестеро німців один по одному спустилися в підземелля, задкуючи й намацуючи ногою східці.

Але тільки-но сховався останній шишак, Бертіна зачинила важку дубову ляду, товсту, мов стіна, міцну, як сталь, припасовану на шарнірах, двічі повернула ключ у величезному замку й засміялася беззвучним переможним сміхом, їй страшенно кортіло піти в танок над головами полонених.

Вони не ворушилися, спіймані в міцний кам’яний мішок, куди повітря проходило тільки через загратований душник.

Бертіна, не гаючись, знов роздмухала вогонь і почепила казанок, щоб підварити юшки, бурмочучи:

— Батько стомиться за цю ніч.

Потім вона сіла й стала чекати. Чути було тільки дзвінкий маятник годинника, що рівномірно цокав серед тиші.

Час від часу молода жінка'кидала на циферблат нетерплячий погляд, що мовби промовляв: «Чого так довільне рухаються стрілки!»

Незабаром їй вчулося, що під ногами в неї шепочуться. З-під цегляного склепіння долинав невиразний гомін. Пруссаки, очевидно, здогадались, що їх обдурили. Унтер-офіцер піднявся крученими сходами й загрюкав кулаком у ляду.

— Фідчиняти! — загорлав він.

Бертіна підвелась, підійшла ближче й спитала, перекривлюючи його:

— Чого фи хотіли?

— Фідчиняти!

— Я не фідчиню.

— Фідчиняти, інакше я ламати твері! — скаженів німець.

Вона засміялась.

— Ламай, ламай, голубе!

Він загрюкав прикладом рушниці в дубову ляду. Але така ляда не піддалася б і таранові.

Лісничиха почула, що німець спускається. Потім піднімались один по одному солдати, пробували свою силу й міцність замка. Але, вирішивши, мабуть, що всі спроби марні, вони спустились у погріб і знов стали радитися.

Жінка спершу прислухалась до них, потім відчинила двері й стала вслухатися в пітьму.

До неї долинуло віддалене гавкання. Вона засвистала по-мисливському, і майже відразу дві величезні собаки виринули з темряви й радісно кинулись до неї. Вона схопила їх за шиї й притримала, щоб вони не бігли далі. Потім гукнула щосили:

— Гей-гей, батьку 1

— Ґей-гей, Бертіно! — відповів здалеку голос.

Вона трохи почекала, потім знов крикнула:

— Гей-гей, батьку!

— Гей-гей, Бертіно! — відповів голос уже ближче.

— Не йди повз душник, — крикнула лісничиха. — В погребі пруссаки.

Ліворуч між двома деревами виринула висока постать старого. Він стривожено спитав:

— Пруссаки в погребі? Чого їм там треба?

Молода жінка засміялась:

— Це ті самі, що були. Вони заблудили в лісі, і я їх посадила в холодочку у погріб.

І зона розповіла, як налякала німців пострілами та замкнула в погребі.

Старий, усе ще суплячись, спитав: и — Що'ж меш тепер з ними робити?

— Приведи пана Лавіня з усім загоном. Хай візьме їх у полон. Ото зрадіє!

Старий Пішон усміхнувся:

— Певно, що зрадіє.

Дочка сказала:

— Ось юшка, поїж та йди швидше.

Старий сів за стіл і заходився їсти, спершу поставивши на підлогу дві миски з юшкою для собак.

Почувши голоси, німці замовкли.

За чверть години Ходуля знову вирушив у дорогу. А Бертіна, підперши голову руками, стала чекати.

Полонені знов заметушились. Вони без угаву кричали, несамовито грюкали прикладами в непохитну ляду. Далі почали стріляти в душник, сподіваючись, мабуть, що їх почують, коли якийсь німецький загін проходитиме по-' близу.

Лісничиха наче завмерла: але весь цей шум хвилював, дратував її. Шалена лють клекотіла в ній. їй хотілось перебити їх, мерзотників, щоб вони замовкли. Вона нетерпеливилась чимдалі дужче, не спускала очей з годинника, рахувала хвилини.

Минуло півтори години з того часу, як пішов батько. Тепер він уже в місті. Вона наче бачила його. Ось він розповідає усе панові Лавіню; той блідне від хвилювання і дзвонить служниці, щоб йому принесли мундир і зброю. Бертіні так і вчувалося, як розсипається по вулицях барабанний дріб. З вікон виглядають перелякані обличчя. Ополченці вибігають з будинків, напіводягнені, задихані, на ходу застібаючи портупеї, і поспішають до приміщення коменданта.

Потім загін з Ходулею на чолі вирушає в ліс у темряві, по снігу.

Бертіна все дивилась на циферблат. «За годину вони можуть тут бути», — думала вона.

її бив нервовий дрож. Хвилини тяглися нескінченно. Скільки ще ждати?

Нарешті стрілки показали годину, коли, за її розрахунками, загін мав прибути.

Вона знов розчинила двері, щоб послухати, чи не йдуть вони, і побачила тінь, що рухалась обережно. Вона злякалась і скрикнула. Це був батько.

— Мене послали дізнатись, чи нема якір змін, — Ьказав він.

— Ні, ніяких.

Тоді він пустив у темряву довгий і різкий свист. Незабаром поміж дерев з’явилась темна пляма, що поволі наближалася: авангард з десяти чоловік.

Ходуля раз у раз повторював:

— Не йдіть повз душник.

І передні показували тим, що прибували, небезпечний отвір.

Нарешті з’явився основний загін — двісті чоловік, у кожного по двісті патронів.

Пан Лавінь, тремтячи від збудження, розставив своїх людей так, щоб оточити будинок з усіх боків, залишивши вільними тільки великий простір перед чорною дірою душника на рівні землі.

Потім пан Лавінь зайшов у будинок і довідався про чисельність та позиції ворога, який так принишк, що здавалося, — він зник, щез, вивітрився крізь душник.

Пан Лавінь постукав ногою в ляду й гукнув:

— Пане прусський офіцер!

Німець не відповідав.

— Пане прусський офіцер! — повторив комендант.

І знов марно. Двадцять хвилин переконував пан Лавінь онімілого пруссака здатися із зброєю та спорядженням, обіцяючи життя і воїнську шану йому та його солдатам. Але у відповідь не почув жодного знаку згоди чи ворожих намірів. Становище ускладнювалося.

Ополченці тупцювали на снігу, поляскуючи себе руками по плечах, як це роблять візники, щоб зігрітися. Вони позирали на душник, і їх розбирало хлоп’яче бажання пройти повз нього.

Один з них, на ім’я Подевен, меткий надзвичайно, нарешті зважився. Розігнавшись, він промчав повз душник, як олень. Спроба вдалася. Полонені наче повмирали.

Хтось крикнув:

— Там нема ні душі!

Другий солдат і собі пробіг через вільний простір перед грізним отвором. Далі почалось щось подібне до гри в горюдуба. Щохвилини один з солдатів мчав від загону до загону, розкидаючи ногами грудки